По дорозі до університету

ЗАПОРІЗЬКИЙ ПЕДІНСТИТУТ БУВ КОЛИСКОЮ ПОЕТИЧНИХ ТАЛАНТІВ

У позаминулому номері газети, у статті “Таланти, яким не дали розквітнути”, ми розповіли про трагічну долю молодих літераторів, які закінчили Запорізький державний педагогічний інститут напередодні Другої світової війни.

На щастя, не всіх талановитих наших земляків викосили ворожі кулі чи зламала сталінсько-беріївська державна система. З нагородами за мужність і героїзм і з фронтовими ранами повернулися додому з війни майбутній доктор філологічних наук М.П. Тараненко, майбутній лауреат численних літературних премій, поет-лірик і гуморист Олексій Жолдак, прозаїк Євген Дирін, який згодом напише декілька романів фронтової тематики, талановитий український поет Олесь Зоц і багато інших майбутніх філологів та митців пера.

Напередодні Великої Вітчизняної отримав диплом ЗДПІ Микола Миколаєнко, але замість пера довелося йому взяти у руки гвинтівку, а писати не нариси та вірші - солдатські листи з фронту. Після демобілізації жив і працював у Дніпропетровську, став членом спілки письменників. А коли з’явилося телебачення, став головним редактором Дніпропетровської телестудії. Про рідний інститут не забував - подарував музею свої фотографії та публікації. Серед професійних журналістів - випускників Запорізького педінституту - слід згадати Миколу Печерського, Івана Льовушкіна, Олександра Гіммельфарба, Якова Щербаченка, Олександра Демченка, Георгія Тарасова.

У післявоєнні роки на мовно-літературний факультет ЗДПІ прийшли молоді таланти, яким судилося стати гордістю української літератури другої половини ХХ століття. Перш за все, це всесвітньо відомий поет Петро Ребро, це Микола Лихохід, Олександр Дробаха, Лідія Кульбах, Андрій Ковтун, Михайло Ласков, Віктор Чабаненко – всі вони стали членами національної Спілки письменників. І не дивно, що в час їхнього навчання в інституті було створене літературне об’єднання, якому згодом було присвоєно ім’я нашого земляка, письменника, мужнього підпільника Миколи Шломи, який загинув у воєнні роки. Попереду на них чекали довгі роки творчості, але підвалини успіху закладалися саме тут - на мовно-літературному факультеті ЗДПІ. Тож не дивно, що вони бували частими гостями у різних поколінь наших студентів, а В.А. Чабаненко довгі роки сам їх і виховував.

Петро Ребро подарував університетському музею дві збірки своїх творів. На одній з них - автограф поета: “Через цей інститут пролягла моя життєва стежка, тому він - часточка моєї душі. Спасибі цій світлиці! Уклін її аудиторіям!” На другій- ще один напис, зроблений рукою поета: “Рідному дому, навіки любій альма-матер - уклінно.” Мабуть, не знайдеться у місті людини, яка не чула б імені Петра Ребра, а в університеті - викладача чи студента, не знайомого з його віршами. Мені особливо до душі його лірична поезія, а також вірші про солдатів Великої Вітчизняної, бо ж вони пройняті особистим – батько поета помер від фронтових ран.

Вірили солдати: це останні жертви,

Тільки мир та щастя будуть після них.

Люди обеліски ставлять не для мертвих -

Обеліски ставлять для живих.

Серед матеріалів, зібраних в університетському музеї, зберігаються два рукотворні експонати - альбоми творчих доробок членів літературної студії інституту. Називаються вони дуже красномовно - “Юність. Альманах літстудії Запорізького державного педагогічного інституту.” І роки видання - 1957-й та 1959-й. У цих альбомах зібрані зразки творчості юного повоєнного покоління. Діти фронтовиків, вони були палкими патріотами, і їхня поезія, пронизана гордістю за Вітчизну, оспівувала бойові та трудові подвиги народу.

Легкої дороги не хочу в житті,

Піду я крізь бурі, замети круті,

Щоб тільки віддячить за дні голубі,

Моя Батьківщино, тобі, -

пише студентка Лідія Кульбак. А студент Анатолій Солонський схвильовано проголошує, звертаючись до рідної землі:

Люблю тебе за правди світлу силу,

За велич нив і за красу будов,

За те, що у моїх юнацьких жилах

Тече твоя всепереможна кров.

Цей юнацький запал, цю непохитну віру у народ, у Батьківщину, у комуністичні ідеали вони пронесли через роки творчості, і в їхній громадянській ліриці патріотичні мотиви були домінуючими.

Гортаючи альманах, у якому зібрані вірші та проза, написані студентами у 1959 році, знаходжу чудовий вірш Віктора Чабаненка “Все найдорожче”. У ньому йдеться про красу рідної мови, тож не дивно, що закоханий у неї юнак став нашим визначним вченим, професором, доктором філологічних наук. А особливо вразив мене його переклад з вірша Г.Гейне:

Радію, коли вранці,

Минаючи твій дім,

Вікно твоє побачу

Й тебе, малятко, в нім.

Ти поглядом проводиш

Запитливим мене...

“Хто ти? Яка недоля

Тебе, чужинцю, гне?”

Зна вся мене країна,

Поет німецький я,

Серед імен найкращих

Стоїть моє ім’я.

Людські страждання й болі

Не йдуть мені з ума.

Того, що я шукаю,

У багатьох нема!..

Слідом за молодими поетами 50-х років до інституту прийшли їхні спадкоємці - Олександр Стешенко, Анатолій Рекубрацький, Григорій Лютий, Олександр Шостак. На філологічному факультеті ЗДПІ шліфували свій стиль майбутні журналісти О. Авраменко, М. Клименко, О. Чумак, Ю. Ботнер і багато інших талановитих студентів. Вже перші їхні літературні спроби були оцінені викладачами та однокурсниками, а найкращі вірші п’ятьох молодих запорізьких поетів, у тому числі - й з педінститутської літературної студії, були опубліковані на сторінках республіканського молодіжного альманаху “Вітрила - 69”.

Весняним шумуванням молодої снаги, буянням творчої енергії повнилося життя літстудії у 1970 році. То був рік особливий, ювілейний - у квітні виповнювалося 100 років від дня народження Леніна. Проте, віддаючи належне ідейній тематиці своїх літературних вправ, студенти-студійці дискутували на своїх зібраннях з приводу найрізноманітніших цікавих для молоді проблем, читали вірші на поетичних вечорах, обговорювали свої нові твори. До думки “маститих” старшокурсників - В. Вишара, М. Тягуна, Ю. Кулика, І. Кушніренка, О. Кульбачного, К. Гаврилюк, Н. Комісар - уважно дослухалися першокурсники К. Сушко, С. Ведмеденко, Г. Літневський. Ніхто з них не знав, яка на нього чекає доля. Костянтин Сушко став відомим запорізькому читачеві журналістом, пише про рідний край, про козаків та Хортицю, а життя талановитого поета Геннадія Літневського трагічно обірвалося в автокатастрофі.

А тоді вони - молоді, гарячі, сповнені творчих задумів - були, в цілому, дуже схожими на нинішніх студентів, які живуть в ХХІ столітті і навчаються вже не в педінституті, а в національному університеті.

Думки про схожість юнаків різних поколінь навіяли мені короткі гумористичні вірші, написані Юрієм Куликом ще у 1970 році.

Заважає

От попався викладач,

Аж кричить - читає,

А для мене це - хоч плач:

Спати заважає!

Три дні

Ви кажете, складать турецьку мову?

Будь ласка, ми з охотою, готові,

Але дозвольте тільки запитати:

Три дні на підготовку можете нам дати?

Людмила Бочарова,
директор музею ЗНУ