Поетичне Запоріжжя

“СПАСИБІ, СВІТ, ЩО СЕРЦЕ ДАВ МЕНІ...”

Люди метушаться, порпаються у своїх непорозуміннях, а на пропозицію поглянути на щось прекрасне чи послухати поетичні рядки відмахуються наявністю «проблем» та починають читати мораль. Потім плачуть вечорами, картають себе за те, що не змогли гідно справитися із роллю батьків і… вранці змушують себе забути про слова Вищої совісті. Буває, правда, коли людина зривається, наче пес із ланцюга, і не повертається до встановлених нею ж самою порядків, аж доки не запасеться киснем свободи і романтики. Але навіть тоді вже буває пізно…

Ми хочемо подарувати вам гарний настрій та викликати у вас гордість за запоріжан, котрі прагли і прагнуть зробити цей світ кращим за допомогою Слова. Або подають інший кут зору на усім відомі ситуації, образи і поняття.

Так, мало хто знає наших поетів, за виключенням тих осіб, що входять до цього кола. Коли ж їх намагаються вивчати, вчителі тільки те й роблять, що псують враження про вірші своїми розпитуваннями про те, «що хотів сказати письменник». Та нічого він, окрім сказаного, додати не бажає! А все, що виклав, було «продиктоване» йому Згори чи за участю Великої Ідеї.

Наприклад, Василь Стешенко написав прекрасні рядки:

Вдарю в сонячні литаври я –

Підуть луни поміж піль.

Золота, картата Таврія

Випливає з-понад ріль.

В горизонт бринить тополями,

Щоб мені до них дійти;

Щоб за синіми роздоллями

Інші вгледіти світи.

Наче нічого особливого, а на серці стає так тепло-тепло, і вже нічого не треба говорити. Люди, у котрих душа – це лакмусовий папірець, розуміють усе на рівні думок і почуттів. До речі, цей рівень набагато досконаліший, аніж рівень слів, за допомогою яких ми намагаємося передати бодай частку того, про що говорити можна ціле життя.

Моє дитинство, дякувати Богові, було, я вважаю, найпрекраснішим у світі. Я мала безліч дитячих книжечок із чудовими малюнками і прекрасними віршами та розповідями. Зокрема, чомусь дуже запам’яталася мені тонка зелена книжечка під назвою «Моторний коник». Тільки по збігові 20 років я зацікавилася, хто ж та безумовно обдарована людина, що допомогла моїм батькам правильно виховати мене у добрі та любові. Виявилося, Володимир Чубенко, запоріжанин, українець до останнього помислу. А ось його дитячий віршик, котрий я досі пам’ятаю:

В ліс прийшли ми восени,

Хором просимо в луни:

- Дай грибочків нам, луна-а!.. –

А вона жартує:

- На-а!..

- Покажи нам: де грибочки? -

А луна питає:

- Бочки?..

- Ні! Хто дасть грибів у кошик? -

І луна сказала:

- Пошук!..

Недарма говорять, що усе геніальне – просте. Як приклад, творіння Олександра Стешенка:

Пливуть крізь диво-далечінь

Веселі гуси, і на крилах

Телесик-цвіт, спочинь, спочинь,

Коли летіти вже несила.

Не хмара то, а так, слюда.

Не вітер то – пелюстки подих.

То в білій маєчці вода

По здичавілім пляжі ходить.

То – і не хата, і – не тин,

То крига, що воруше весла.

То цвіт телесиків і весен,

Яких втомився я знайти.

А як гарно і трагічно змалював образ матері Микола Лиходід!

Мати йде у саду, мати в білому платті,

Ми не звикли до білого на матерях,

Відтоді, як батьки полягали спати

В чорних землях і чорних морях.

Мати йде у саду, чорні віти прозоряться,

Там, де мати іде, серед ночі іде вдова,

Двадцять п’ять уже літ молодиця, горлиця,

Тільки ж сива у матері голова.

Мати йде у саду.

Мов рентгеном, дерева просвічені,

Щоб виднілася мати крізь мільярди листин.

У зеніті любові батьки наші стали вічністю

І у вічність послали написані нам листи.

Мати йде у саду, і зірки, мов сніжини лапаті,

Синьо меркнуть на материному сліду.

Вранці сад зацвіте, і мати у чорному платті

Крізь дерева виднітиметься в саду.

Бачте, зовсім не так, як у шкільних хрестоматіях – а несподівано і до самого серця.

Анатолій Рекубрацький про любов сказав так, що вже й додати нічого:

В душі затисну прагнення розплати,

Залишу тільки чисте, але все ж:

Як всі жінки, ти так уміла брати,

Що аж самій здавалось: віддаєш.

Рядки Павла Вольвача пронизані гіркою щирою любов’ю до України:

Полин, буркун і кураїна,

Та ще акація крива…

І все на світі – Україна,

І птах, і грудка, і слова.

І добре всім – мені і стеблам.

Ані сум’яття, ні страху.

Замлілий степ. І коник теплий

Сюрчить на теплому шляху.

Ще глибше до менталітету українців, наче до розплавленої лави Землі, дістався Михайло Буряк:

Коли на дні вікна тремтять зірки,

А розум втома підкоряє владно,

До мене прямо в душу крізь віки

Приходить щось велике й безпорадне.

Воно мовчить, як справжня таємниця,

Та я і не чекаю відкриття.

Чим глибша, дід Іван казав, криниця,

Тим більше в неї права на життя.

Іван Доценко зі щемом згадує рідне село. Адже саме у селах народжуються найбільш чутливі до душі народу люди.

Через моє село вертає тихе літо,

А я в думках лечу до тебе знов.

Блукаю степом і шукаю квіти,

Хоч знаю, що немає їх давно.

Скирти безлюдним маячать аулом,

Од стерень дим сколошканий пливе.

Здається, що тут все тепер минулим,

Немов любов смутна моя, живе.

Окремо хочеться сказати про Григорія Лютого. Це людина, котра, окрім таланту, має ще й дар неперевершеного оратора. Якось мені пощастило бути присутньою на його виступі у нашому університеті. Бачили б ви, як горіли очі у студентів і студенток! Байдужою до промови Григорія Лютого могла лишитися тільки абсолютно несенсорна людина! Усе у віршах поета так і бризкає енергією, він несе життєдайне тепло до кожного серця-горобчика. Ба, він навіть може виправдати те, що суспільство засуджує, якщо це “щось” робилося заради любові. І ось поезія, яка, мабуть, найбільше характеризує поета:

Спасибі, світ, що серце дав мені

Без жодних патологій у любові,

Що можу я, не криючись, дзвеніть

І вільно виливатися у слові…

Що часом я щасливіший гравця –

Як ці птахи, як діти і як хмари.

Але чомусь не вірю до кінця,

Сахаюся, мов жду за все це кари.

І так щасливим серцем тим болю,

І так майбутню втрату відчуваю,

Що вже, бува, не радий, що люблю,

Що вже, бува, нічого не бажаю…

Ось така сила Слова! Може, і ви не лишилися байдужими? Пишіть і самі, доки душа співає! Адже це так легко, якщо у серці повно любові!

Ольга Тарпан