Випускники минулого...

НА ІСТОРИЧНОМУ ФАКУЛЬТЕТІ - ЮВІЛЕЙ

Сьогоднішня моя розповідь – про історичний факультет, а саме, вибачайте за тавтологію, – про його історію, на мій погляд, досить цікаву. Одразу ж після утворення Запорізького державного педінституту, у 1930 році, було відкрито й історичний факультет. Але проіснував він недовго – усього шість років - і був переведений до Одеси. З того часу, протягом майже сорока років, у запорізькі школи приїздили на роботу дипломовані спеціалісти з інших областей, а наші юнаки та дівчата, які обирали своєю професією історію, вимушені були їхати на навчання у інші міста. Чи треба говорити про те, що вчителів історії у нас хронічно не вистачало? І це в Запоріжжі, де був потужний на той час педагогічний інститут! Нарешті знайшлися розумні голови, і питання було вирішено на державному рівні – у 1971 році історичний факультет у ЗДПІ було відновлено, а точніше, створено заново.

Та, мабуть, рішення цього питання ще довго блукало б високими кабінетами, коли б не наполегливість тодішнього ректора А.М. Чорненка. А коли факультет нарешті був створений, викладання починати довелося майже на пустому місці, і тут вже знадобилися організаторські якості та професійний талант і М.С. Руденка, першого декана істфаку, і його наступника В.Г. Роїка, і викладачів О.М. Мальованого та І.М. Бірюльова, і багатьох інших людей, що опікувалися долею факультету.

І ось саме три десятиліття тому, у 1975 році, історичний факультет випустив перших дипломованих вчителів історії та суспільствознавства. Більшість з них поїхала вчителювати у сільські школи нашої області і за її межі – розлетілися по всій Україні. Проте деякі випускники були рекомендовані для роботи у партійно-господарському секторі, у профспілкових організаціях, в органах внутрішніх справ та служби безпеки. Не дивно, що деякі вчорашні студенти стали співробітниками краєзнавчого музею і навіть журналістами. Така різноманітність життєвих шляхів характеризує, я впевнена, високу якість підготовки, яку одержали перші випускники факультету, адже неуки та бездарі ні за яких часів ніде не потрібні.

Хочеться пригадати декого із цього ювілейного випуску. Всі вони ще люди досить молоді, дійові, з активною життєвою позицією. Олександр Смирнов вибрав непросту роботу – вже багато років викладає історію у Комишувацькій спецшколі. А В’ячеслав Бобров досить довго вів вступний курс з історії для іноземних студентів Запорізького медичного інституту. Читачам районної газети у Михайлівці добре відоме ім’я Віктора Пилипенка – він давно є її редактором. А у Сергія Редьки виявився поетичний талант, він має вже декілька виданих збірок віршів. Володимир Рудов працював у Оріхівській райадміністрації. Вже немає серед нас Олександра Кокошинського. Він залишив на цій землі світлу пам’ять про себе – спочатку коли організовував експозиції у теперішньому музеї українського козацтва на Хортиці, а далі – коли працював заступником декана у ЗДУ.

Юрій Сушко після закінчення інституту став кореспондентом “Комсомольця Запоріжжя”, а коли у 1985 році закінчив Вищу партійну школу, то здолав не одну сходинку в партапараті – зріс до завідувача ідеологічним відділом обкому партії. А вже у зовсім недавні часи керував інформаційно-аналітичним відділом облдержадміністрації, був помічником губернатора. Зараз – помічник міського голови Запоріжжя. А широкому загалу відомі як газетні публікації Юрія Михайловича, так і збірки його нарисів найрізноманітнішої тематики, у тому числі про Володимира Висоцького. У 1978 році він став лауреатом премії Спілки журналістів України “Золоте перо”.

Багато хто з наших читачів добре знає Олександра Савченка, який тридцять років тому, закінчивши інститут, почав вчителювати у Матвіївській середній школі Вільнянського району. Знають його у нас через те, що Олександр Іванович повернувся в альма матер – у 1982 році, витримавши конкурс, став викладачем на кафедрі історії партії, захистив спочатку кандидатську, а потім – докторську дисертації, у 90-х роках викладав на кафедрах історії України, українознавства. Зараз доктор історичних наук Савченко очолює кафедру культурології.

А його однокурсника Володимира Орлова доля повела несподіваним шляхом. Як і всі, вчителював, потім працював у Ленінському райкомі комсомолу. Чесного, здібного хлопця помітили і рекомендували для роботи в службі безпеки. Спочатку – в Запорізькому управлінні КДБ, пізніше – в Києві, у центральному апараті СБУ. Зараз Володимир Орлов – полковник у відставці.

Розлетілися по країні, і навіть за кордон, перші випускники історичного факультету. Але цього літа вони зберуться знову разом, як і 30 років тому. І розкажуть один одному про те, як писалася історія їхнього життя. “Шкода, звичайно, - говорить Юрій Сушко, - що у підручниках історії видавці не залишають чистих сторінок. Кожен з нас зумів би їх заповнити враженнями, роздумами. І вони були б яскравими й – головне – чесними. Так нас вчили...”

Людмила Бочарова,
директор музею ЗНУ