В ЛЮДСЬКИХ ДОЛЯХ - ІСТОРІЯ УНІВЕРСИТЕТУ: ОЛЬГА ПОНОМАРЕНКО

Двадцять років для історії – абсолютно незначний відрізок часу. Але, як виявилося, усього за два десятиліття можуть відбутися грандіозні зміни в історії цілої країни, якщо не усього світу. Тоді, у вересні 1985-го, ми й гадки не мали, що горбачовська епоха стане прологом до розвалу нерушимого Союзу. А шість років потому ми вже будемо громадянами незалежної держави України.

А якщо двадцять років можуть мати таке значення для цілих народів, то в житті окремої людини це майже епоха. Отож ми і вирішили напередодні ювілею зустрітися з викладачами ЗНУ, які сьогодні добре знані і в нашому університеті, і за його межами, а тоді, двадцять років тому, були зовсім молодими людьми, і їхній трудовий шлях тільки розпочинався. І писали вони сторінки своєї біографії на тлі біографії університету, бо пов’язали своє життя з ним раз і назавжди.

Ольга Пономаренко, кандидат педагогічних наук, доцент, в.о. декана факультету соціальної педагогіки та психології, у 1985 році – студентка ЗДУ

- Той рік, - повертається у минуле Ольга Вікторівна, - був роком ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді та студентів, і я на ньому побувала в якості делегата від Запорізької обласної комсомольської організації. Я, студентка 3-го курсу історичного факультету, була відмінницею, активісткою, комсоргом факультету, до того ж щойно повернулася з Москви – мені і доручили виступити на мітингу, присвяченому заснуванню університету, від імені студентів. Добре пам’ятаю урочистість, святковий настрій кожного – від ректора до першокурсника.

Цій події, наданню вузу статусу університету, передувала велика підготовча робота, і в ній брали участь і ми, студенти. Треба було довести право педінституту на нове звання. Звичайно, був присутній ідеологічний момент, але студентське змагання на кращу групу, кращий факультет мало на меті довести високу якість наших знань. Ми отримували лише добрі оцінки, і таким чином сприяли підтвердженню гідного іміджу. Ми розуміли, які нові горизонти відкриваються для випускників. Адже університетів тоді було ще досить мало, в Запоріжжі – жодного, і закінчити університет було не лише престижно. Це давало можливість стати викладачем вищого навчального закладу або піти в науку.

Відпрацювавши два роки за направленням у запорізькій СШ № 76, я була обрана секретарем міськкому комсомолу, опікувалася роботою з учнями та студентською молоддю. У 1991 році повернулася до університету асистентом кафедри новітньої історії. А ось вчитися пішла в аспірантуру з соціальної педагогіки та психології, тут у 2001 році і захистила кандидатську дисертацію. Соціальна педагогіка виявилася ближчою для мене, ніж історична наука. Близькою за духом, адже те, чим у радянські часи займався комсомол, тільки вже без ідеологічного забарвлення, опікуються і соціальні психологи та педагоги – дітьми вулиці, наркозалежними, неблагополучними сім’ями, людьми з особливими потребами. Ця діяльність – саме для мене, тут я комфортно себе відчуваю, і дисертацію захищала за темою формування професійних якостей соціального педагога. Була заступником декана факультету СПП з науки, зараз виконую обов’язки декана, у майбутнє дивлюся з упевненістю. Так що двадцятиріччя університету для мене – справжнє свято!