ПРИВІТ ІЗ ГЛИБИНИ ШЕСТИ ТИСЯЧОЛІТЬ

У народу, який не знає свого минулого, немає майбутнього. Цю аксіому на юридичному факультеті не просто розуміють. Близько 20 років тому тут вирішили створити археологічну лабораторію – науковий підрозділ університету,–основними завданнями якої стало проведення досліджень стародавніх пам’яток у Нижньому Подніпров’ї, пошук нових археологічних об’єктів та пропаганда знань про давнє минуле нашого краю.

Дати повний перелік результатів цих досліджень за два десятиліття просто неможливо, настільки велетенською була робота наших науковців, які буквально через власні руки пропустили спресовану тисячоліттями земельку на курганах Запорізької, Херсонської, Кримської областей. А ось про одне з унікальних місць археологічних досліджень – комплекс різнодобових могильників біля села Велика Знам’янка Кам’янко-Дніпровського району – хочеться розповісти. Унікальність цієї історичної пам’ятки полягає в тому, що завдяки своєму розташуванню на височині відносно навколишньої території Мамай-Гора стала своєрідним меморіалом для сотень поколінь наших пращурів, починаючи з доби неоліту.

Сюди несли своїх титулованих небіжчиків скіфи – навіть не віриться! – ще шість тисяч років тому. Тут знайшли свій останній притулок і вожді племен епохи бронзи (ІІ тисячоліття до н.е.), і пращури запорізького козацтва – нащадки слов’ян, алан та болгар епохи середньовіччя (ХІІІ – ХІV ст. нової ери). Людські останки є предметом досліджень антропологів, а ось численні речі, які відігравали свою ритуальну роль під час церемонії поховання, стають новими елементами у великому мозаїчному полотні, яке відображає картину життя наших пращурів. Тут і прямокутної форми чаша, і горщик з піктограмою, і велика лощена корчага з орнаментом, і ліпна кераміка, і чорнолаковий посуд. А ще ювелірні прикраси, витвори скіфських майстрів – сережки, персні, браслети... Про войовничі уподобання та стан розвитку воєнного мистецтва багато можуть розповісти історикам списи та мечі, кинджали, сокира, вістря стріли. Про контакти скіфської держави з Херсонесом, Гераклеєю Понтійською та іншими грецькими поселеннями свідчить привізна кераміка – вишукані амфори. А цього літа співробітники лабораторії археологічних досліджень ЗНУ разом зі студентами нашого університету та помічниками із Мелітополя, Енергодара та Дніпрорудного досліджували п’ятнадцять поховань на Мамай-Горі.

Мабуть, треба народитися з певними якостями натури, щоб мати терпіння годинами, та що там годинами – днями поспіль ретельно, обережно, сантиметр за сантиметром розкопувати грунт, щоб явити світові унікальну знахідку. І це під нещадними сонячними променями, чи поривами вітру, чи дощем. А спасіння – не затишний номер готелю, а ненадійний похідний намет та ще спальник. Дякувати нашій обласній держадміністрації, цього року хоча б у такому примітивному комфорті вдавалося відпочити. Що ж то воно за люди, ці археологи, думала я, йдучи на обумовлену зустріч у п’ятий корпус. Приводом для неї стала остання сенсаційна знахідка дослідників, знайдена на тій самій Мамай-Горі, – ритуальна сокира віком у шість тисяч років (епоха бронзи, IV ст. до н.е.).

Зустріли мене в лабораторії – скажу відверто, тіснуватій кімнатці, заповненій книгами та паперами, - її завідувач Геннадій Тощев і куратор цьогорічної експедиції Світлана Андрух. Про свою захопленість минулим, про дотик до далеких століть говорять якось буденно, як про звичні речі. І тільки коли мова зайшла про ту саму знахідку, я зрозуміла, яке це щастя – зіткнутися віч-на-віч з минулим. Мабуть, так заходиться від щастя серце у шукача золота, коли в купі піску раптом спалахне коштовна крупиця.

-Наші дослідження, - розповідає Світлана Іванівна, - дуже своєчасні. Адже Мамай-Гора, до речі найбільший могильник у степовому Причорномор’ї, поступово руйнується під впливом Каховського водосховища. Оголюються зрізи ґрунту могильника, і проступають контури поховань.

Саме Світлані Іванівні і пощастило знайти цю унікальну сокирку. Вона якраз вчила студентів, як треба вести розкопки. В цей момент, розчищаючи грунт навколо чоловічого скелету, і помітила поряд з ним, як їй здалося на перший погляд, чорний камінь. Взяла до рук, роздивилася – і ахнула: не простий то був камінь, з глибини віків виринула стародавня ритуальна сокирка, яких в Україні знайдено усього декілька.

Як виявилося, цей привіт із минулого поки що зберігається у Геннадія Миколайовича, саме в цій лабораторії. Я не наважилася попросити, але господар сам запропонував мені потримати в руках цей, без перебільшення, скарб. А потім трохи зменшив масштаби мого невігластва:

-Це сокирка саме ритуальна, а не бойова зброя чи знаряддя праці. По-перше, отвір для держака тоді був би з одного боку вужчий. А по-друге, він в ідеальному стані, ніби тільки-но від майстра – блищить відполірованими боками. До речі, самого держака не було, замість нього – намальована охрою смужка на ґрунті. І орнамент на сокирці особливий – зображення колосків з боків і загадковий знак зверху. Попереду ще численні скрупульозні дослідження, які будуть стосуватися і цього орнаменту, і матеріалу, з якого сокирку виготовлено, і її призначення, і тої ролі, яку вона відігравала у похованні. Скажу лише, що належало це знаряддя людині особливій, почесній, на що вказує спосіб поховання, який належить до катакомбної культури. Це була не просто яма, а своєрідна шахта-камера, в якій і пролежав цей, так би мовити, молодик шість тисячоліть.

І більше поки що нічого говорити, все інше буде фантазією, яка не має нічого спільного з наукою, - додав Геннадій Миколайович.

А мені так хотілося пофантазувати!.. Уявити, ким був цей молодий чоловік, власник унікальної сокирки, – воїном, вождем чи, може, культовим служителем. Але про це ми, мабуть, так ніколи і не дізнаємось.

Тамара Хоменко