До 75-річчя університету

У СТУДЕНТИ - ПІСЛЯ ... ВОСЬМИРІЧКИ

Протягом останнього року під рубрикою «По дорозі до університету» ми розповідали про історію становлення ЗНУ, починаючи від учительської семінарії. Згадували і про людей, які творили цю історію, - і викладачі, і студенти. Сьогодні ж я маю намір докладніше розповісти про людину, що залишила помітний слід у повоєнній діяльності педінституту – прийшла сюди студентом, згодом стала викладачем. Ім’я цієї людини – Володимир Подоляк.

Доля Володимира Онисимовича, як у дзеркалі, відображає долю юнацтва, чиї молоді роки співпали з воєнним лихоліттям. Вісім класів Володя закінчив ще до війни, а під час окупації вчитися було ніде, тож, як міг, опановував науки самотужки. Але голова була світла, та й наполегливості не позичати – ото з тими вісьмома класами він і став студентом ЗДПУ. Якщо приймальна комісія десь і порушила правила, то рішення про зарахування Подоляка до інституту було логічним: він був одним з двох абітурієнтів, які написали диктант без жодної помилки. А атестат зрілості Володимир отримав вже після війни, здавши іспити за середню школу екстерном.

Але це було пізніше. А тоді, у листопаді 43-го, Запорізький педінститут відроджувався заново у звільненому від фашистів місті. Студенти, серед яких був і Подоляк, підіймали з руїн перший навчальний корпус ЗДПІ, відбудовували театр імені Щорса. А потім – на лекції, у похапцем обладнані аудиторії. За браком зошитів писали конспекти на старих книжках. У нашому музеї зберігається чудом уцілілий такий конспект студента Подоляка. Але про комфортні умови навчання тоді ніхто не думав – жадоба до наук була сильнішою над усе. Щоправда, вчитися Подоляку довелося не довго – після першого курсу його призвали на військову службу, хоча Володі тоді ще не виповнилося вісімнадцяти.

Служити довелося сапером. Так, саме тим, який помиляється лише один раз. Та доля була милостивою – дійшов з однополчанами до Берліна, був нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною». Закінчилася війна, поверталися бійці з фронту, а його все не демобілізовували. Я якось запитала про це Володимира Онисимовича.

- Нам ніхто не пояснював достеменно, чому довелося служити ще сім років після перемоги, - не замислюючись, відповів, - але я думаю, що командування з огляду на напружені відносини між СРСР та Сполученими Штатами вирішило затримати в армії досвідчених та обстріляних бійців, бо на службу тоді новобранців майже не забирали.

Тож повернувся Володимир Подоляк додому тільки у 1951 році. На навчання у ЗДПІ його, звичайно, прийняли, але не на другий, а знову на перший курс. Дуже вже багато часу забрала у нього військова служба.

Із Запорізьким педінститутом Володимиру Подоляку судилося бути нероздільним все життя. Але про його викладацьку діяльність поговоримо вже іншим разом.

Людмила Бочарова,
директор музею ЗНУ