У КАНАДІ ПСИХІАТРИЧНИХ ЛІКАРЕНЬ ВЖЕ ДАВНО НЕМАЄ

Прогресуючи в інтелектуальному розвитку, людство, як не сумно, від покоління до покоління втрачає безцінні свої душевні властивості – терпимість, здібність до співчуття, бажання допомогти ближньому. Індикатором цього регресу може бути наше відношення до психічнохворих людей. Соромливо іменуючи їх «людьми з особливими потребами», ми цією уявною толерантністю прикриваємо свою до них байдужість. Наші пращури бачили в них відмітину Божу, називали блаженними. Про них піклувалися в селах, їм давали притулок в церквах і монастирях, а образити убогого вважалося великим гріхом. Що ж таке повинно було статися з нами, щоб ми почали сторонитися скривджених долею людей?

Виявляється, є країни, що проповідують у відношенні людей із психічними і психіатричними відхиленнями філософію доброти, турботи і любові. Одна з таких країн Канада, і мої співрозмовники не просто громадяни цієї країни - вони соціальні робітники, що втілюють у життя цю філософію. Отто і Флоренс Дриджер - професори університету міста Риджан - вже протягом десяти років співпрацюють з факультетом соціальної педагогіки і психології ЗНУ. Разом з ними цього разу приїздили практики - директор соціальної служби провінції Британська Колумбія Стівен Тіссен і його молодий колега Джон Бест (на фото).

Виявляється, у Канаді ситуація з людьми з психічними відхиленнями ще піввіку тому була подібна до нашої. Психіатричні лікарні, спецшколи і інтернати за високим парканом, потрапляючи за який людина практично йшла з життя. З нашого життя. Але по цей бік паркану залишалися родичі, у душі яких не вщухав біль і почуття провини. Вони змусили суспільство повернутися обличчям до проблеми. У результаті 1981 рік був оголошений ООН Роком людини з психічними розладами, і цивілізовані країни почали створювати нову філософію відношення суспільства до таких хворих, створювати зовсім нові моделі умов їхнього існування.

- Насамперед, - розповідає Стівен Тіссен, - необхідно було донести до кожного громадянина думку про те, що кожна людина сама по собі має потребу в захисті і підтримці, і особливо ті , хто має відхилення в розвитку. Адже це не їхня провина, це лихо, і святий обов’язок цивілізованого суспільства допомогти тим, хто недавно знаходився на краю життя, почував себе ізгоєм, - оточити їх любов’ю і турботою, створити умови, у яких би вони почували себе в безпеці і знайшли взаємозв’язок з іншими людьми, знали, що їх приймають, цінують і поважають.

- Звучить гідно і логічно, і навряд чи хтось скаже, що не розділяє подібних переконань. Але як досягти такого результату в реальному житті?

- Відношення суспільства до душевнохворого міняється не відразу. Ми йшли до цього десятиліттями. Але мало змінити психологію мас, потрібні соціальні програми, потрібні фахівці, нарешті. У нас в Канаді вже немає психіатричних клінік, немає спецшкіл, ці люди живуть серед нас.

- Але ж їх не можна залишати наодинці зі своїми проблемами!

- Для цього й існують соціальні служби, одну з яких я очолюю, - говорить Стів. – Замість лікарень ми створили групові будинки, у яких живуть мешканці з різними відхиленнями в розвитку – це й епілепсія, і розумова відсталість, і синдром Дауна. Такі будинки знаходяться й у сільській місцевості, і в містах, і, йдучи вулицею, ви не відрізните такий будинок від інших. От вам перша перевага - душевнохворі люди живуть , як усі , а не за високим парканом лікарні.

До розмови приєднується Джон Бест - директор такого групового будинку. Джон буквально випромінює оптимізм і сердечність, і я думаю, що його підопічним комфортно під його наглядом. У будинку Джона живуть четверо мешканців, двоє чоловіків і дві жінки у віці від 33 до 57 років, з різними психічними відхиленнями. Цілодобово з ними знаходяться два соціальних працівники, всього в будинку працює 15 осіб. Джон координує їхню роботу, забезпечує нормальне функціонування свого закладу. У мешканців будинку широкі можливості для контакту зі світом, вони регулярно їздять до центру людей з особливими потребами, відвідують рідних, приймають гостей. Регулярно - візити лікаря, медичне обстеження. (Звичайно, це не можна назвати повноцінним життям, але це максимум, що може зробити для них суспільство - ред.) Фінансування цих соціальних програм, звичайно, взяла на себе держава .

- Як же вони уживаються під одним дахом?

- Коли розформовували психіатричні клініки, підбирали мешканців для кожного будинку самі працівники цих клінік відповідно до вже сформованої їхньої сумісності. А тепер, якщо в будинку відбуваються зміни, у зв’язку зі смертю або виїздом, - ми заповнюємо заяву, де вказуємо, яким повинен бути новий наш мешканець. Адже в нас не гуртожиток - це сім’я, і кожному тут повинно бути комфортно.

- А де живуть і вчаться діти з психічними і психіатричними відхиленнями? У нас - у спецінтернатах, адже дитині з хворобою Дауна, наприклад, у звичайній школі не вижити. Вона буде або об’єктом знущань, і її остаточно затопчуть, або згодом стане агресивним і відлюдькуватим підлітком.

- Такі діти у Канаді, - пояснює Стівен, - живуть винятково в родині аж до повноліття, коли в разі потреби поселяються в груповому будинку. Якщо від дітей відмовляються батьки або виявляють у відношенні до них насильство, соціальні служби проводять розслідування і селять дитину в прийомну сім’ю. Для дітей з фізичними вадами існують спецшколи - для тих, у кого проблеми зі слухом чи зором. Діти ж, про яких ми зараз говоримо, ходять у звичайну школу, знаходяться у звичайному колективі. У класі таких дітей один-двоє, з ними постійно знаходиться помічник з соціальної служби. Діти з хворобою Дауна, скажімо, не оволодіють наукою у повній мірі, але опанують основи знань, а головне - навчаться контактувати з навколишнім світом. Якщо ж хто не в змозі навчатися серед звичайних дітей, у кожній школі є спеціальні класи, де якийсь час може знаходитися дитина.

- Якщо медичний діагноз дозволяє, чи можуть ці люди працювати? У нас існує закон, відповідно до якого кожне підприємство зобов’язане надавати інвалідам місце роботи, але на практиці їм найчастіше відмовляють. Керівництву простіше заплатити штраф, ніж одержувати додатковий головний біль.

- Звичайно, хворих людей не можна залишати наодинці з повсякденністю, і ті, хто в змозі працювати, знаходяться на підприємствах під нашою опікою. Крім того, ми створюємо невеликі майстерні, де можуть працювати наші пацієнти. Мова не йде про одержання прибутку, головне - дати їм можливість усвідомлювати свою корисність, людиною себе відчувати.

- Як ви оцінюєте нашу соціальну службу? Чи довелось побувати у психіатричних клініках в Україні?

- Побували, - відповідає Отто Дриджер, - і враження тяжке. І насамперед, дивує відношення ваших соціальних працівників до хворих. Я розумію, що звичка до чужого лиха робить людей нечулими. Але не до такої ж міри! Вашим спеціалістам не вистачає не тільки знань і уміння, але і душі.

- На загальному сумному тлі, - підхоплює думку чоловіка Флоренс, - можна відзначити тільки перші паростки майбутньої розгалуженої і ефективної - я упевнена! - соціальної служби в Україні. І одне з таких починань – ваша лабораторія лікувальної і соціальної педагогіки “Сонечко”. Ми спостерігали, як міняються дітки, з якими працюють фахівці лабораторії, як із безпомічних, неконтактних, а часом і неадекватних створінь вони перетворюються в звичайних дітей - бешкетних, цікавих, відкритих. Саме до такого результату повинні прагнути всі працівники соціальних служб. Так є в нас - так буде й у вас.

Тамара Хоменко