До 75-річчя універсітету

СВІТЛО ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ

Незважаючи на аксіому, що не особистість творить історію, є люди, від яких залежить розвиток якщо не історії в глобальному масштабі, то вже окремої установи – напевно. Я маю на увазі особистість ректора вищого навчального закладу, адже важко сперечатися з тим, що якщо на цій посаді знаходиться талановита, вольова людина, то й справи всього колективу йдуть успішно. І навпаки. Саме про найбільш яскравих людей, що обіймали ректорську посаду протягом 75 років, піде мова в найближчих номерах газети.

У 1930 році після підписання наказу про відкриття в Запоріжжі педагогічного інституту почалося формування викладацького колективу. Основою його стали викладачі педтехнікуму, а перші накази виконуючого обов’язки директора (так тоді називалася посада першої особи ВНЗ) ЗДПІ підписав Ф.П. Мельник, останній директор технікуму. Він започаткував навчальну базу інституту, комплектував колективи перших кафедр, запросив до роботи науковців із Харкова, Одеси, Дніпропетровська.

Проте вже в серпні на посаду директора був призначений

В.І. Кугуш, і чим була викликана ця зміна, мені дізнатися так і не вдалося. Але Кугуш протримався недовго – за два роки з’явився наступний директор П.Х. Митрофанов. Короткий час педінститут очолював В.О. Корзун, а з березня 1934 року – Г.А. Волков. Він залишив про себе пам’ять як людина неординарна, але й здатна на достатньо сумнівні вчинки. Як би там не було, але Волкова було репресовано, як і багатьох інших наших земляків, у 1937 році. Відомості про всіх перших ректорів ЗДПІ на сторінках історії досить скупі – про них написано усього один рядок, але ж кожен із них, напевно, вніс свою частку в становлення і розвиток першого на запорізькій землі вищого педагогічного закладу, а це вже немало.

А ось про Володимира Поселяніна хочеться розповісти окремо, і не лише тому, що він керував ВНЗ пізніше, з 1937 року, і про той час збереглося більше документів і спогадів. Річ у тім, що Володимир Антонович був яскравою, харизматичною особистістю – зіркою, якій судилося горіти дуже короткий час. Але світло його зірки не погасло – теплу згадку про нього читаємо в спогадах підлеглих та студентів.

«Вже за кілька днів після призначення Поселяніна на посаду його особисто знав чи не весь колектив – побував в обох навчальних корпусах, на всіх факультетах, у всіх відділах, зазирнув до кожної кімнати гуртожитку», - пригадує випускник факультету мови та літератури Олександр Гіммельфарб.

Ніна Москальова в 1937 році вчилася на старшому курсі, а після закінчення інституту залишилася на кафедрі української мови, і з плином часу її спогади не потьмяніли: «Володимир Поселянін – пряма протилежність свого попередника. Молодий (у той час йому виповнився лише 31 рік), привабливий – де б він не з’являвся, привертав увагу своєю зовнішністю, діловий, розсудливий... Урівноважений, доброзичливий, справедливий».

Дай Боже кожному з нас залишити по собі таку пам’ять! А ще думається: як би багато могла зробити ця людина, якби не війна...

Народився Володимир Поселянін у 1906 році в Одесі, восьмирічним його віддали до притулку з музичним ухилом, звідки у 1919 році він разом із братом утік на фронт – у Червону армію і, незважаючи на юний вік, доблесно воював протягом всієї громадянської війни. Після демобілізації – звичайна біографія робочої людини того часу: працював, вчився на робфаці, вступив до Дніпропетровського інституту народної освіти, історико-економічний відділ соціально-економічного факультету якого закінчив у 1931 році. Є в музеї й спогади про Поселяніна-студента його ровесника

М.А. Жовтобрюха: «Я разом з ним вчився на одному курсі. Не був з ним у близьких стосунках чи в дружбі, хоча враження про Володимира зберіг хороші: це був витриманий, вихований, інтелектуально розвинений студент, що користувався повагою і у викладачів, і в товаришів по навчанню».

Після одержання диплому Поселянін викладав у Полтаві, був завідувачем відділу в міськкомі партії. У 1937 році молодого, перспективного педагога призначили директором Запорізького держпедінституту. Він здивував усіх своєю неординарністю, вмінням ставитися по-товариському, без чванства і до підлеглих, і до студентів. Атмосфера в інституті змінилася, жити стало веселіше: організовувалися зустрічі з відомими людьми – письменниками, вченими, проводилися тематичні вечори, різноманітні змагання. І директор не соромився змагатися серед студентів як рівний.

Усе обірвала війна. 18 серпня 41-го року фашисти захопили правий берег Дніпра, почалися бої за Хортицю. З-поміж інших організацій Запоріжжя спішно евакуюється і педінститут – до Таджикистану; виїхали до Ленінабаду і сім’ї викладачів. Поселянін теж міг поїхати, але не поїхав. Міг відмовитися від броні – не відмовився. Пішов добровольцем на фронт, був учасником Сталінградської битви. Загинув у бою за хутір Передерєєво Снєжненського району на Донбасі – зовсім недалеко від домівки. Йому було всього 37 років.

Не дочекалися з війни студенти свого улюбленого директора. Не діждалася і дружина. Але вона жила пам’яттю про нього, і це не пусті слова. Коли в 1989 році ми почали збирати матеріали для музею університету, я звернулася до сина Володимира Антоновича – Віктора. Не можу передати словами відчуття, які охопили мене, коли Віктор Володимирович обережно дістав і відкрив коробку, у якій зберігалися папери батька. Любовно згорнуті аркуші, серед них навіть акт передачі майна і документації ЗДПІ до Ленінаканського педінституту, складений на звичайному клаптику паперу. Або запрошення ЦК ВКП(б) на прийом для делегатів першої Всесоюзної наради з вищої школи, датоване травнем 1938 року. І все це сім’я зберігала понад 50 років! Я не мала права позбавляти цю сім’ю згадки про дорогу для них людину.

- Беріть! – рішуче промовив Віктор Володимирович. – Я буду щасливий тим, що мого батька пам’ятатиму не лише я та мої рідні, а й ті викладачі та студенти, що прийдуть у майбутньому до університету, який був для батька рідним.

Людмила Бочарова,
директор музею ЗНУ