Ранок. Присмерк ще гуляє містом. Заповзає млосною і пухнастою хмаринкою у квартиру. Я вже давно прокинувся. Кава - незмінний атрибут початку кожного дня. За півгодини виходити з дому і їхати до рідної альма-матер. Десь за кілька зупинок від мого будинку вона також поступово виходить із затишних обіймів ночі. Окремими плямами в шибках запалюється світло. О сьомій ранку до неї завітають перші відвідувачі. Прибиральниці ганчірками і віниками домальовують останні риси ЗНУ-шного мейк-апу. Хтось бере перші ключі нового дня. Віддзвонює ними в повітрі немов бубенцями. Чи ховає в натрах кишень. Університетське серце починає стукати гучніше. Скоро кров людськими потоками засновигає венами і судинами чотирьохповерхневих будівель - коридорами, сповненими Знанням чогось великого і таємничого.
…Тим часом трамвай несе мене в майбутнє. Перша пара через десять хвилин. "Хоча б не спізнитися", - думаю я, огорнутий щільним воском людей. Хтось намагається з відкритими очима доспати те, що не встиг досновидіти вночі. А хтось навпаки - почувається бадьоро: жваво оповідає останні новини, чутки і вчорашні серії "художнього мила".
Оголошують зупинку: "Вокзал Запоріжжя-2". Трамвай відкриває три свої ока, щоб випустити ранніх пасажирів. "Дивно, чому цю зупинку досі не назвали "Студмістечко"? Швидко біжу, щоб встигнути на пару. О, четвертий і перший корпуси - між ними прокладено мій ранковий шлях до знань! Четвертий усі іменують "рожевим", через відповідний колір, у який пофарбовані його стіни - мабуть, це повинно символізувати те, що в ньому розташована студрада (оплот університетського КВК). У першому ж працює на наше благо най-публічніша людина універу - ректор. Оминаю спорткомплекс (тут готують олімпійських чемпіонів) і підходжу до свого рідного другого корпусу.
Пам'ятаю, як прийшов сюди ще зовсім юним, як уживався в нове для мене студентське життя, як тремтів перед першим іспитом, ніби мене от-от повинні були принести в жертву давньому божеству. Тепер, через кілька років подібних ініціацій, я відчуваю себе тут як риба у воді. Викладачі вже не сприймаються мною як міфічні істоти - можу до багатьох із них звернутися за допомогою. І знаю - мені підуть назустріч (ех, як пригадаю, скільки було невчасно складено боргів та заліків, то таке відчуття, ніби це і не зі мною сталося). Окрім того, за цей час університет подарував мені багато чого друзів, улюблену роботу, а найголовніше - трансформував мій світогляд.
Здаю верхній одяг у гардероб. Хутко підіймаюся сходами. Дивлюсь на годинник: "Усе ж таки спізнився!". Намагаюся вигадати "поважну причину", але в голову нічого не приходить. Проте не нерву-юсь. Мабуть вже десь підсвідомо знаю - все буде гаразд. На усі мої жалюгідні виправдання мені в черговий раз всміхнуться і скажуть: "Та сідай вже...". Просто стукаю в двері, заходжу до аудиторії і говорю: "Доброго ранку, вибачте за спізнення".