Словесниця
О! Слово для неї мало свою мелодію: у ньому схлипував дощ, тужавіла-повнилась земля, ваговито дозрівала суниця, заганяло-вітрисько перебирав гіллям, підсушував із сонцем високі трави, вигойдував ними, втішався, злостиво тікав у тінь; а ВОНА прислухалась до слова, відчувала у ньому щоразу свіжу мелодію життя: п’янкий шепіт закоханих зливався із плачем крихітного немовляти; якийсь дивний скрипаль виспівав тонко і щемко стежку від річки-нічки до місяця-сяйва, а світле царство зірок співало свою музику – музику душ, що відійшли у роки-віки; так тільки у НІЙ вирувало слово-життя й не давало спочити, вивершувало все нову й нову музику-ноту, твердо лягаючи на думки й почування; то раптом тікаючи вглиб, у ту таємничу далечинь, де Велес владно вторував, що не для меча ні діти, ні правнуки-онуки народжені, і тяжко бряжчала – стогнала зброя у горя – Ігоря, а Ярославна у всіх скрипалів плачі зібрала, до лад Сонця зіслала…; і знову голосно здригнувся степ від татариська-війська, аж доки ту мелодію серця не обірвало Марусине, Чураївнине, - «засвіт встали козаченьки», і струни всього жадібного єства виконали рвійно і радісно нову мелодію, соло-слово сотень знедолених, що правдою багаті (а таких не здолати!); і ще більше вслухалась у слово, що співало у ній, раділо й тужило, плакало й молилось, зростало й багатшало, ставало чарівною симфонією дивного натхнення так, наче впізнавала світ уперше...
Вчителька
(Мартиненко В.М., Учительці з великої літери)
Та висока місія майстра-майстрині була її оберегом на щодень, на будні і свята, хоч зморшки-тривоги давним-давно чолом пролягли, вже й руки втомились, а серці нема місця для втоми, бо, ще й не розвиднилось, – до школи простує («вчителько моя, зоре світова»), зошити учням несе, втіху в очах у дитини зогледить, то тільки й радості у її житті-самоті; а жити звикла тихо, непомітно, хоч двері в хату завжди навстіж відчинені: учні приходять, настрій приносять; їй і самій хочеться ученицею стати, як і тоді, у десятому класі, коли вперше у житті щось у душі зраділо, сполошилось: (Боже!) закохана у молодого вчителя рідної мови, котрий дух Євшан-зілля у серця дитячі підкинув, змусив мрією злетіти до вершин Франкових страждань, запалив смолоскип вогню – любові до нашого щирого слова, а сам потім виїхав із села, лишивши вогники-вогні-вогнища, що не спопеліли з часом, а росли-розгорялись (найбільше чомусь у ній!), горіли ватрою невсипущою - і почуття дивного багатства переповнювало її, що й сама розсіювала серед учнів своїх іскринки духу рідного, жаринки знань жадібним серцям роздавала, розуміла, що в кожній школі – у селі чи в місті – повинен бути свій Сухомлинський; і мимоволі згадались рядки з листів її випускників: «... сумуємо за вашими уроками, бо жоден у світі викладач не зможе так гарно, тихо і журливо сказати: «Літо збігло, як день ...», і з вами жилось так просто, дихалось словом; а ваша школа Любові – це світла дорога у наше життя»; «та вона й сама розуміла, що треба відкривати учням просту істину: що за вікнами школи – рідна країна, рідна земля, яка не має права стати чужою; і вела урок легко і впевнено, бо давно зрозуміла, що урок літератури – це урок життя, лише дуже жаль, що життя не можна ніколи нікому прожити спочатку, а література – це початок, який не має кінця, адже є Тарас, є Леся, є Ліна Костенко і оті вічні «Три зозулі з поклоном», вічні, одвічні і вищі, котрі прирікають людину на Святу Любов – отой тайнопис душі і серця; і дуже хотіла, щоб учні йшли в життя з тим багаттям у душі, що не згасає, і тішилась, що навчала дітей рідною мовою читати, говорити, писати, творити, мріяти, радіти і сподіватися, тоді мова наша не згине, не зникне, а вона, звичайна вчителька сільської школи, чи матиме право на втому?..