ПРИМНОЖУЮЧИ СЛАВУ ALMA MATER

У грудні цього року мовознавча громадськість не лише України, але й близького і далекого зарубіжжя відзначає 100-річчя із Дня народження видатного науковця і педагога Стефана Пилиповича Самійленка. Але у ЗНУ до цієї дати особливе ставлення, адже протягом майже тридцяти років Стефан Пилипович примножував наукову славу нашого вищого навчального закладу, випустивши у світ не один десяток праць і прищепивши любов до рідного слова багатьом поколінням студентів.

Стефан Самійленко прийшов до Запорізького державного педагогічного інституту у 1950 році. У 1960 році він успішно захистив докторську дисертацію. Наступного року, коли кафедра української мови і літератури була розділена на дві, він очолив новостворену кафедру української мови. Самійленко був науковим керівником двох перших аспірантів факультету: Віктора Чабаненка і Григорія Вакули. А ще - знаходив час для плідної наукової роботи: його перу належить більше 110 наукових праць. Він брав участь у багатьох республіканських конференціях, присвячених актуальним проблемам мовознавства, і у IV та V Міжнародних з'їздах славістів. Його праця була відзначена "Медаллю імені Антона Семеновича Макаренка", медаллю "Ветеран праці" і значком "Відмінник народної освіти".

Зі спогадів викладачів та випускників нашого університету Стефан Самійленко постає не лише видатним науковцем, але й чуйною, дуже щедрою людиною. Так, професор, завідувач кафедри загального і слов'янського мовознавства Віктор Чабаненко із вдячністю згадує свого наукового керівника, який відіграв велику роль у його житті. Адже той безпомилково визначав здібності людини і завжди підтримував тала-новитих студентів. Коли Самійленко здобув вчений ступінь доктора наук, що дозволяло йому мати своїх аспірантів, він написав листа Вік-торові Антоновичу. На той час Чабаненко, закінчивши ЗДПІ, перебував у Вінницькій області, у лавах армії. Але Степан Пилипович запам'ятав талановитого юнака ще під час його навчання, коли Віктор Антонович очолював студентський діалектологічний гурток, і запропонував йому вступити до аспірантури під своїм керівництвом.

Взагалі, Степан Самійленко мав феноменальну пам'ять і не забував як прізвища, так й імена усіх своїх студентів через багато років. Був тонким психологом: відчувши по голосу і побачивши по очах, що у студента щось трапилось і він не може зосередитися на питаннях екзаменатора, не ставив йому негативну оцінку, даючи змогу перескласти предмет. До того ж, його завжди цікавили особисті справи студентів, наприклад, приймаючи екзамен у заочників, він питав, чи вони встигли поснідати. І міг перенести іспит на годину, якщо виявлялося, що студенти голодні.

Також його добре знали місцеві вчителі, письменники, художники, взагалі, творча інтелігенція міста. Йому телефонували зі Львова, Києва, Ленінграда та інших міст країни. До нього часто зверталися за порадою різні люди і він ніколи нікому не відмовляв у допомозі. У 1977 році Стефана Самійленка не стало. Це була сумна подія не лише для викладацького та студентського колективу нашого вищого навчального закладу, де він пропрацював до самої своєї смерті, але й для усіх його численних друзів із різних міст тогочасного Союзу.

Біографна довідка:

Стефан (Степан) Пилипович Самійленко народився 25 грудня 1906 року в селянській сім'ї у містечку Станіславі на Херсонщині. Після закінчення семилітньої і сільськогосподарської шкіл працював агрономом. Але завжди мріяв про педагогічну роботу і особливо полюбляв мову і літературу. Тому у 1926 році він вступив до Херсонського інституту народної освіти, де вперше розкрилася його схильність до наукової праці. У 1930-му Самійленко розпочинає навчання в аспірантурі при Ленінградському інституті мовної культури. Після її закінчення він працював у Полтавському, Ворошиловградському і Запорізькому державних педагогічних інститутах.

Підготувала Людмила БОЧАРОВА