АНАТОЛІЙ РЕКУБРАЦЬКИЙ: “МОЇ УЧНІ - ІЗ ЗАПОРІЗЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО”

Ми зустрілися з паном Анатолієм в університетському коридорі: він завітав до рідної альма-матер, щоб привітати свою ученицю, тепер уже відому поетесу – Марину Брацило – з творчим ювілеєм. Розглядаючи фотовиставку “Університет: день за днем”, славетний запорізький поет і письменник, талановитий журналіст і просто Митець поділився міркуваннями, які спадали йому на думку в стінах рідного університету. І рідному не лише йому, але і його дітям – Наталці й Анатолію, - які свого часу, як і батько, закінчили філологічний факультет ЗНУ.

Про молоде покоління

За часів навчання Анатолія серед студентів був популярний такий анекдот: заходить декан до студентів першого курсу і запитує: “Хто тут навчається?”, хором відповідають: “Поети!”. Заходить на другий рік, з тим же питанням до тих же студентів, чує у відповідь: “Прозаїки!”. Наступного року чує від студентів: “Критики!”. І врешті, на четвертому курсі запитує у тих же студентів і чує у відповідь: “Вчителі…”

А пожартував Анатолій насамперед тому, що хотів зауважити: “Як би не називався наш навчальний заклад – університет національний чи державний – все одно, педагогічний вчительський дух вічно житиме у цих стінах. Волею - неволею студентський дух педагогічного університету дуже відрізняється від студентського духу в інших аудиторіях. Сюди не йдуть за багатством, регаліями, сюди йдуть люди, які покликані роздавати себе”.

Про учнів

Завжди його учні із творчості були саме з цього університету. Одна з них – Марина Брацило. Анатолій говорить: “Ця дівчина від Бога приречена бути поетом. Із першою збіркою ми вирішили вийти, коли книга стала зрілою, стала книгою майстра. Марині було 18 років, коли це трапилося, то ця подія показала, що вона – сформований поет. Марина стала наймолодшим членом Спілки письменників України – у 19 років. Це, взагалі, рекорд Запорізької області. Якраз тоді закінчив наш університет Павло Вольвач. То вся критика України говорила про запорізьку школу молодої поезії. І, чесно кажучи, ми як старше покоління гордилися молодими. Пізніше Павло Вольвач отримав премію імені Василя Симоненка, яка дається лише один раз і лише за першу книжку. Фактично, це визнання, що ти кращий молодий поет України. До речі, так сталося, що більшість моїх учнів саме із ЗНУ”.

Про враження від студентських часів

- Я нещодавно побував в одній студентській аудиторії і побачив дещо недбале ставлення до університетського майна: обписаний стіл… Мене це здивувало. Серед студентів мого покоління такого не було. Бо ми другий корпус будували своїми руками. Тож, звичайно, й потім берегли його як свій власний. Але, загалом, дух студентства зберігається з покоління в покоління. І мені здається, що найстійкіші традиції – все-таки, в педагогічному інституті. Згадую, коли ми відкривали актовий зал 2 корпусу: прийшли студенти, почали прибирати. Ну і, все зробивши, грали в “Панаса”. Одному зав’язують очі, а він прагне спіймати свою дівчину або свого хлопця. Під враженням я наступного дня написав вірш “Панас”, бо більшість дівчат і хлопців саме в нашому інституті “спіймали” свою долю. А ця традиція жива і зараз.

Марія Канцелярист