ДЕНЬ ЗАХИСНИКА ВІТЧИЗНИ НА ОБРІЯХ НОВОГО ЧАСУ

Наближається чергова “червона” дата календаря – 23 лютого. Свято, яке, в силу державної політики “святовведень”, нерідко породжує численні дискусії про свою сутність і, взагалі, – доцільність його відзначення.

Джерело полеміки

Можливо, більшість громадян так і не збагне – у чому ж може полягати конфлікт, пов’язаний із цим святом. Адже для всіх нас це просто давня добра традиція, яка тягнеться з покоління в покоління. Чоловікам, незалежно від віку і того, служили вони в армії чи ні, готують подарунки. Дійсно, навіть маленьких хлопчикам перепадає “зайва” плитка шоколаду – мовляв, “це ж наш майбутній захисник Вітчизни”.

Але звернемося до історії. Із самого початку це свято мало назву “День Робітничо-Селянської Червоної Армії”, потім її спростили до Дня Радянської Армії, і тільки вже в 1999 році екс-президент Кучма задекларував це свято “делікатним” Днем захисника Вітчизни. Чому “делікатним”? Бо для багатьох людей, котрі мешкають у Західній Україні, збереження традиції “23 лютого” сприймається ледь не як радянського фетишу. За свідченням історії, ми маємо два факти. Перший – це Ленінський декрет “Про організацію Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА)”, який призвів до того, що було зупинено просування німецький військ під Псковом (власне, це і лягло в основу утвердження свята). Другий – це договір, який уклала Україна з Німеччиною й Австро-Угорщиною про постачання їм хліба, якщо ці держави визнають її незалежність й допоможуть їй в протистоянні з радянськими окупантами. Себто Німеччина сприймалася тоді як своєрідний союзник, котрий допоміг би закласти основи державності самостійної України. Тож 23 лютого стало приводом святкування перемоги над нашими союзниками. Конфліктність ситуації посилює і те, що 23 лютого 1918 року більшовики розстріляли автора гімну й розробника прапора кримськотатарського народу, першого голову уряду Кримської Народної Республіки Номана Челебі Джихана. Ця людина виступала за визнання рівноправності усіх мешканців Криму, незалежно від національності, й проголошувала основні демократичні свободи. Але ж скасування свята 23 лютого на всьому пострадянському просторі могло б зустріти широке несхвалення серед тамтешнього населення, а особливо серед ветеранів Великої Вітчизняної війни. Враховуючи все це, Леонід Кучма вирішив, мабуть, вчинити згідно з приказкою: і вовки ситі, і вівці цілі.

Погляд різних поколінь

Поки люди з різних історико-культурних таборів відстоюють свої позиції, ми вирішили звернутися до тих, хто має безпосереднє відношення до свята Захисника Вітчизни, з питанням: “Чим для вас є дата 23 лютого?”. Поспілкувалися і з тими, хто брав участь у Другій світовій війні, і з тими, хто нещодавно закінчив службу в армії.

Аркадій Бровко, доцент кафедри російської мови, учасник бойових дій під час ІІ світової війни:

- Зараз кояться суцільні пертурбації. Спочатку 23 лютого означало одне свято, потім інше... Я за те, щоб залишати історичне значення для дат, аби не збивати з пантелику людей. Зараз у кого не спитаєш, всі знають, що це – День захисника Вітчизни, а коли нове свято – мало хто і згадати може.

В’ячеслав Зайцев, студент 5 ку-рсу історичного факультету, проходив службу в повітряно-десантних військах:

- Я ставлюся до цього свята негативно. Воно не українське, а радянське. Навіть коли я служив в армії, то й там хлопці його не святкували. У нас є своя дата – 6 грудня.

Як бачимо, навіть у нашому університеті існують різні погляди на це неоднозначне свято. Хоча, якщо чесно, особисто мене не цікавить, яку історію воно має. Адже, згідно з соціологічними опитуваннями Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, 30,1% респондентів зазначило, що відзначають 23 лютого просто як свято всіх чоловіків. Сподіваюся, кількість цих людей збільшуватиметься, адже зараз ніхто вже і не згадає, що 8 Березня, наприклад, із самого початку було святом жіночої солідарності. Зараз це просто свято наших бабусь, матерів, коханих.

Олесь БАРЛІГ