ЗАВДАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ – НАВЧИТИ ЛЮДИНУ ВЧИТИСЯ

Таке формулювання запропонував один із професорів Запорізького національного університету – Микола Некоз. Він більше ніж три десятиліття працює у нашому ВНЗ. Автор понад 100 наукових праць, доктор історичних наук, професор кафедри культурології, який має власну наукову школу, Микола Денисович Некоз завтра святкуватиме свій 60-річний ювілей. Ми приєднуємося до щирих вітань його колег та студентів і надаємо слово шановному ювілярові.

Чому я вирішив пов’язати своє життя з історією?

Це дуже складне і цікаве питання. Мабуть, мене спонукав до цього мій шкільний учитель історії, наш класний керівник Володимир Петрик. Він був, безперечно, неординарною і, головне, порядною людиною: намагався подавати нам на уроках максимально об’єктивну інформацію, звичайно, зважаючи на нелегкі часи для усього нашого народу. А після уроків, удома, мати мене розпитувала про шкільні справи і, почувши, що ми вивчали на уроці, розповідала мені свою, правдиву, історію про розкуркулення, колективізацію, радянсько-німецьку війну та інші болючі події нашої доби. Не вірити матері я не міг, але й учителя свого поважав. Намагаючись якось поєднати у душі два різних погляди на одні й ті ж речі, наступного разу в класі допитувався у Володимира Кузьмовича про заборонені теми. Він тоді дав мені зрозуміти, що не може прямо відповісти на мої запитання. Так я збагнув, що існує принаймні дві версії історії. Прагнення розібратися у цьому і спонукало мене вступити на історичний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В. Короленка. Свого часу його закінчили Василь Сухомлинський та Антон Макаренко. А через 20 років після мене у ньому навчався ректор ЗНУ, професор Сергій Тимченко. Навчання у цьому ВНЗ було цікавим, бо він був не рядовим вишем: там працювало багато викладачів, які з певних, часто ідеологічних, причин не могли викладати в Московському державному університеті імені М.Ломоносова, у Ленінградському університеті та інших провідних ВНЗ Радянського Союзу. Вони вважали необхідним розповідати нам правду, хай і у дещо завуальованій формі. Ми теж намагалися докопатися до істини, розшукуючи по архівам праці тих, кого офіційна наука за намагання розповісти про справжню історію нашого народу зарахувала до “буржуазних націоналістів”, наприклад, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова. Я вважаю, що мені пощастило здобути базову освіту, якої виявилося достатньо, щоб захистити кандидатську дисертацію і побудувати кар’єру.

35 років із ЗНУ

Після закінчення у 1969 році інституту, потрапив за розподілом до Осипянської середньої школи Бердянського району. Через рік мене призвали до армії і, оскільки я мав вищу освіту, то служив лише рік у Горьківському військовому гарнізоні Московського округу. Після демобілізації у 1971 році кілька місяців пропрацював у Новотроїцькій середній школі Вільнянського району, а потім обіймав посаду другого секретаря Вільнянського райкому комсомолу. Спочатку я не дуже зрадів цьому призначенню, але потім вирішив, що так матиму час підготуватися до аспірантури. Уже 1 грудня 1972 року вступив до аспірантури Запорізького державного педагогічного інституту. Мій вступний реферат був присвячений життю і діяльності Миколи Скрипника, але науковий керівник, тодішній ректор ЗДПІ, доктор історичних наук, професор Анатолій Черненко сказав, що мені доведеться обрати іншу тему для дисертації. На жаль, тоді в ЗДПІ не було кафедри історії України, але кафедра історії КПРС, при якій я навчався в аспірантурі, теж вважалася на той час однією із найінтелектуальніших у нашому ВНЗ. Крім Анатолія Черненка, там викладав ще й доцент Іван Щербак, соратник Леоніда Брежнєва по 18-ій армії. Працювали там також доценти Василь Федоренко, Василь Роїк, Микола Руденко та інші достойні люди, які дуже допомагали мені у моєму науковому зростанні. Після аспірантури мене залишили асистентом на кафедрі.

Я пройшов шлях до професора кафедр історії СРСР і УРСР та культурології, протягом десяти років обіймав посаду проректора з навчальної роботи. У 1977 році захистив кандидатську дисертацію, а у 1989 – докторську. Таким чином уже близько 35 років моя доля пов’язана із ЗДПІ, потім із ЗДУ, а тепер із ЗНУ.

Наукова діяльність

Так склалося, що я часто був змушений поєднувати наукову та адміністративну діяльність. Тільки той, хто ніколи не пробував себе у ролі керівника, вважає, що це легко. Тим більше, що я працював проректором з навчальної роботи із 1985 по 1994 роки, в той час, коли наш інститут реорганізовувався в університет. Така перебудова, під пильним оком численних перевірок усіх рівнів, віднімала багато сил і часу. Та й наш колектив робив усе від нього залежне, щоб підтримати рівень, гідний високого звання університету. Я завжди поєднував адміністративну, викладацьку і наукову роботи. Моя докторська дисертація була присвячена дослідженню єдності двох компонентів російського визвольного руху: революційного підпілля і більшовицької міграції, проблемі зв’язків між ними. Після розвалу Радянського Союзу я сконцентрував свою увагу на проблемах української політичної міграції. Паралельно розглядав різні аспекти міжнаціональних відносин. Був одним із тих, хто започаткував у ЗНУ дослідження цієї цікавої та актуальної теми. Ми вивчали проблему єврейського, болгарського, німецького, кримсько-татарського населення на Півдні України, їх міжнаціональні та міжетнічні відносини. З цим пов’язана держбюджетна тема, яку під моїм керівництвом виконували у нашому університеті в 1991-1993 роках. До речі, у звіті, написаному за результатами масштабного соцопитування, висловлене припущення про можливі загострення міжетнічних відносин на Кримському півострові. На жаль, до думки істориків рідко прислуховуються. Тому зараз, через 10 років, спостерігаючи серйозні міжетнічні проблеми в Криму, я згадую свій прогноз. Не менш важливим є дослідження причин так званої “четвертої хвилі еміграції”, адже за статистичними даними зараз близько 7 мільйонів українців перебувають в імміграції, більшість із них мають вищу освіту, знаходяться у репродуктивному віці. Їхнє повернення на батьківщину повинно стати одним із першочергових завдань нашої держави.

Тричі (у 1991, 1993 і в 1995 роках) я вигравав гранти на участь у міжнародних конференціях, а 1999 році я переміг у конкурсі на участь у стажуванні у Квінзькому університеті в Канаді у рамках канадсько-української програми “Демократична освіта”. Перед учасниками цього проекту стояло завдання підготувати підручник під назвою “Основи демократії”. Мій розділ - “Права і свободи людини” – майже без поправок увійшов до остаточного варіанту книги “Основи демократії”, яка вийшла у 2002 році й була рекомендована Міністерством освіти і науки України як пробний навчальний посібник для вишів України. У найближчому майбутньому планується ввести у ВНЗ окремий предмет “Основи демократії”, а потім курс, присвячений правам і свободам людини. Адже лише тоді, коли всі громадяни країни добре знатимуть свої права, свободи та обов’язки, говоритимемо про побудову справді демократичної й правової держави.

Сучасна вища освіта

На жаль, рівень знань сучасних першокурсників залишає бажати кращого. Більше того, викладачі змушені витрачати час, навчаючи їх тим речам, про які вони мали б дізнатися ще в школі. Крім того, я, маючи змогу порівняти роль викладача у нас та у закордонних ВНЗ, змушений із прикрістю констатувати, що у нас часто викладач прирівнюється до шкільного вчителя, який навчає дітей певній сумі знань. Тоді як за кордоном, зокрема, в США, студенти опановують матеріал самі, хоч і під керівництвом викладача. Введення у навчання засад Болонської системи має покращити ситуацію, але не слід сприймати її як панацею. Першочергове завдання вищої освіти – це не дати людині певний набір знань, які при сучасному інформаційному насищенні застаріють раніше, ніж вона закінчить ВНЗ, а навчити її, де вона зможе знайти нові потрібні їй факти. Привчити її здобувати знання самостійно протягом усього життя, лише тоді вона зможе стати конкурентноздатною у сучасному світі.

Життєве кредо

Не можна сказати, що я все своє життя присвятив науці: на мою думку, ті, хто так роблять, свідомо звужують свої горизонти і навряд чи зможуть досягти помітних успіхів у обраній ними галузі. Життя дуже цікаве та багатогранне, і слід спробувати пізнати його у всій повноті. У той же час я дійсно багато сил віддав історії.

Микола Денисович Некоз народився 24 березня 1947 року в с. Нехайки Драбівського району Черкаської обл. (колишня Полтавська область) в родині селян. У 1969 р. закінчив Полтавський державний педагогічний інститут ім. В. Короленка. З 1972 по 1975 р. навчався в аспірантурі при кафедрі історії КПРС ЗДПІ. З 1975 році працював старшим викладачем цієї ж кафедри. В 1977 р. захистив кандидатську дисертацію. З 1978 по 1980 р. – секретар парткому ЗДПІ. У 1981 році отримав вчене звання доцента. З 1980 по 1987 - завкафедри історії СРСР і УРСР, історії КПРС, політичної історії. У 1985-1994 рр. – проректор з навчальної роботи ЗДУ. У 1989 році захистив докторську дисертацію у спеціалізованій вченій раді Ленінградського політологічного інституту. З 1994 по 1995 рік – професор кафедри новітньої історії України в ЗДУ. До 2003 року проректор з наукової роботи Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій. З 2003 року – професор, завкафедри соціології ЗДУ. З листопада 2003 по грудень 2004 року – проректор з навчальної роботи ЗНУ. З лютого по серпень 2005 р. – професор кафедри новітньої історії України. З вересня 2005 року – професор кафедри культурології.

Таміла ТАРАСЕНКО