Пишу ці рядки із щирим почуттям вдячності студентці першого курсу нашого (дозволю собі такий вислів) університету, родом із Нікополя. Там вона закінчила і школу. Вдячний їй за те, що вона відверта і, схоже, бунтарка, борець за справедливість, навіть проти корупції. Бо ось пише таке (правопис збережено): “Це що – питання про хабарі? Якщо так: я таким не займаюсь!”. Викликає симпатію. І ще тішить: дівчина якось пов’язана з мистецькою творчістю. Шкода тільки, що з її прямотою вона заявила: “Формувала не школа!”. Взагалі, про виховну роль школи першокурсниця, уже з досвідом, судить суворо. Оцінки, скажемо прямо, низькі – від нуля до двійки. Але апофеозом в оцінюванні виховної роботи школи стала рішуча замітка на берегах анкети (оригінал збережено): “Терпеть не могу!”. Це щодо запитання, чи сформувала у неї школа інтерес до історії України. Та ця замітка уже не тільки оцінка школі, але і виявлення позиції майбутнього фахівця з вищою освітою на початку університетського шляху. Ось чому дуже хотілося б поговорити з юною бунтаркою. Я висловлю деякі своїміркування-питання. Вона та й інші можуть подумати, підготуватися і вийти на розмову. Гадаю, сміливості і зухвальства у дівчини стане. З якого доброго дива така фраза? Може, вона не етнічна українка, а її “задовбали” тією історією? Так ні! Українка. Сама пише. Ще й школа українська, судячи з відповідей на анкету. Може, сім’я низької культури? Ні! Службовці, до того ж, середня керівна ланка. Ясна річ, знають і батьки, знає і наша першокурсниця історію Нікополя, історію козацьких січей, які стояли на цій території. Тому сучасний Дніпропет-ровськ за УНР перейменували з Катеринослава на Січеслав. Там Дух Січі! Не чує дівчина. Знаю, що службовці в Нікополі розмовляють російською. Звідси і фраза російською. Але хіба не треба повертатися українцям до рідної мови, культури, історії. Писана історія – то народна наша пам’ять. Там є авторитетними людьми написані сторінки, які годилось би канонізувати, внести в спеціальну Книгу. Така книга твориться. Її названо “Січеслов”. Я не говорю про українців іншоетнічного походження. Говорю про етнічних. Інші етноси в Україні нехай говорять своїми рідними мовами і свою історію шанують. Це принцип в Україні, поширена практика: українець етнічний говорить українською, а українець (громадянин держави) російського етносу – російською. Можливі й інші поєднання. У цьому справжня природа двомовності: не вимагай від іншого і не пасуй перед іншим. Наша першокурсниця, судячи з усього, має і добре почуття гумору та здорову грайливість. “Будь ласка!” – пише вона після наших слів “Дякуємо за відповіді”. І я говорю: “Будь ласка!”, запрошуючи її до розмови. Наприклад, на сторінках університетської газети. А де ж і поговорити, подискутувати, як не в університеті?