По дорозі до університету

ТАЛАНТИ, ЯКИМ НЕ ДАЛИ РОЗКВІТНУТИ

З початку 30-х років, коли формувався колектив Запорізького педагогічного інституту, й до сьогодення, змінилося не одне покоління викладачів, але незмінним залишився творчий дух, прагнення до вдосконалення, бажання самовираження, мистецьке володіння словом, вміння втілити у ньому свою думку. І доказом цього творчого потенціалу, який зберігався та вдосконалювався протягом десятиліть, є високий авторитет і тих наших вчених, які вже залишили свій слід у науці та літературі України, і тих молодих талановитих педагогів, яким належить продовжити традиції своїх попередників.

З перших років існування інституту цю творчу ауру у колективі створювали, перш за все, його директор Володимир Поселянін, викладачі

А. Батраченко, М. Федоров, О. Черенков (фізико-математичний факультет), І. Зубко, М. Левицький, М. Лихвар (природничий факультет), О. Засенко, який пізніше став відомим вченим-літературознавцем, В. Дмитрук, М. Жовтобрюх, також відомий вчений-мовознавець, К. Лаврунов, член Спілки письменників, С. Машинський, згодом відомий російський літературознавець, К. Гайдук, А. Сенкевич - всі викладачі факультету мови та літератури.

Більш детально хочу розповісти про ліриків, які вчилися та викладали у ЗДПІ. Формально літературного об’єднання не існувало, але на факультеті мови та літератури навчалися талановиті юнаки: Михайло Шлома, Олесь Жолдак, Олесь Зоц, Євген Дирін, Микола Печерський, Григорій Жученко, Олексій Сеник, Михайло Масютко, Микола Миколаєнко, - які стали згодом відомими поетами та прозаїками. Вони входили до колективу редакції журналу “Темп” - органу Запорізького міськкому ЛКСМ і запорізької філії всеукраїнської організації комсомольських письменників “Молодняк”. Відповідальним секретарем редакції журналу був студент ЗДПІ Микола Шпак, перша поетична збірка якого вийшла у 1935 році і якому не судилося стати більш відомим українським поетом, бо у роки війни він став партизаном і в 1942 році загинув у гестапівській катівні.

Літературний журнал “Темп” відразу ж став популярним у читачів, особливо серед молодих будівників Дніпрогесу та металургійних гігантів, адже в ньому відбивалося динамічне життя індустріального міста, бився пульс нової епохи. І не дивно, що навколо журналу об’єдналися молоді таланти, серед яких було багато і студентів педінституту. Вони шліфували на сторінках журналу свою майстерність з надією у майбутньому увійти в історію вітчизняної літератури. Так, свої перші твори тут друкував Михайло Бернштейн, який став з роками відомим вченим-літературознавцем. У 1934 році вийшла збірка віршів “Молодість моя”, автор якої, Михайло Шлом, закінчивши у 1937 році ЗДПІ, факультет мови та літератури, став кореспондентом газети “Червоне Запоріжжя”. І творчий, і життєвий шлях Михайла обірвався у 1943 році - разом з іншими учасниками підпілля він потрапив до гестапо і звідти вже не вийшов. У музеї ЗДУ зберігається вірш, якого Михайло написав незадовго до загибелі, 6 вересня 1943 року.

Друзі мої, друзі, в степовій окрузі

Виростали разом, гризли сухарі...

Де ж тепер ви, друзі, - у степу чи в лузі

Вигризають тіло ваше комарі?

Не кружися, круче, буде тобі лучче,

Не літайте, галки, рано на зорі,

Бо ще встануть хлопці, і в моїй сторонці

Запалають полум’ям червоні прапори.

Друзі мої, друзі, наді мною кружить

Дике гайвороння навісне.

Прощавайте, друзі, будьте духом мужні...

А надворі осінь золота цвіте.

А тепер про те, як склалася доля випускників ЗДПІ, яким пощастило вийти живими з воєнного полум’я і займатися далі улюбленою справою - творчістю.

Григорій Жученко закінчив мовно-літературний факультет у 1940 році. У воєнні роки був сотником збройної Чернігівської Січі, а після війни став жити за кордоном СРСР, хоча зоставався членом Спілки письменників України. Поет, перекладач, мовознавець, літературознавець, публіцист, Григорій Михайлович відомий у літературному світі під псевдонімом Яр Славутич.

Трагічно склалася доля Олексія Сеника (псевдонім Олекса Запорізький). Мовно-літературний факультет ЗДПІ він закінчив у 1934 році - це був перший випуск в інституті. Але попрацювати Олекса ніде так і не встиг, бо одразу після отримання диплому був репресований і засланий до Сибіру. Повернувшись із заслання, вчителював у Запоріжжі, працював у міському відділі народної освіти. Під кінець Другої світової війни опинився на Заході, деякий час перебував у таборі для переміщених осіб. Уявляв собі Олекса, що чекає на нього у разі повернення додому, тому і подався спочатку до Бразилії, а потім - до США. Закінчив університет, у якому згодом став і працювати.

Ще більше вражає доля Михайла Масютка. Він з 1934 року навчався на мовно-літературному факультеті ЗДПІ, але через матеріальну скруту вимушений був через два роки залишити навчання. Неповна освіта дозволила Михайлові влаштуватися вчителем у сільську школу на Житомирщині. Та вже через рік вчителювання його було звинувачено у контрреволюційній пропаганді - а як саме фабрикувалися подібні звинувачення, тепер всім добре відомо - і засуджено до п’яти років ув’язнення. Покарання відбував на Колимі, а у воєнні роки став одним з тих, кого називали “гарматним м’ясом”,- бійцем штрафного батальйону. Та цього разу доля була милостивішою, і солдат Масютко дожив до перемоги. Після демобілізації екстерном закінчив Львівський педагогічний інститут, працював вчителем, писав вірші, оповідання, повісті. Що було в них крамольного, невідомо, але трапився ще один арешт і ще одне позбавлення волі з відбуванням шестирічного строку покарання у таборі суворого режиму. І цього разу звинувачення було стандартним: антирадянська націоналістична пропаганда й агітація. Чи вийшов Михайло живим із ув’язнення, невідомо. Ясно одне: не в свій час він з’явився на світ, і може, українська література не дочекалася розквіту таланту одного із своїх найобдарованіших синів.

І ще одна втрачена для України людська доля. Іван Манило (Дніпряк) навчався у Запорізькому педінституті у 1937-1939 роках. Примусово, як і тисячі інших українських “остарбайтерів”, був вивезений до Німеччини і більше на Батьківщину не повернувся. У 1947 році дістався Сполучених Штатів, через десять років закінчив Пенсильванський університет, написав безліч байок.

Жорстка доля, воєнне лихоліття та бузувірська влада перекреслили буяння таланту цих молодих поетів, розкидали їх по світу далеко від рідної землі, яка могла б їх надихнути на подолання високих творчих вершин. Тож тим більш важливо пам’ятати про них, про їхню ранню творчість на запорізьких просторах, про їхню спаплюжену молодість.

Людмила Бочарова, директор музею