Клуб “Ерудит”

Студенту відділення журналістики Юрію Володькову дуже пощастило: він уже не перший рік співробітничає із багатотиражною газетою “Дніпровський металург” комбінату “Запоріжсталь”. Наприкінці літа практиканта відправили у відрядження… до Чехії. Як спеціальний кореспондент газети “Дніпровський металург” він супроводжував народний ансамбль танцю ПК “Металург” на Міжнародний фольклорний фестиваль “Ліпталські славності”. Юрій поділився з нами своїми враженнями…

Коли я відчув себе патріотом України

Раніше про це навіть не замислювався. Але як наші хлопці ушкварили гопака, а чехи підхопилися з місць і бурхливі овації ледь не перекрили музику… Саме в ту мить я раптом зрозумів: пишаюся! Парадокс, але в Чехії я відчув себе патріотом. І мені приємно було тримати український прапор, коли наші виходили на сцену.

У фестивалі “Ліпталські славності” брали участь ансамблі з Угорщини, Болгарії, Італії, Мексики, Японії, Словакії, Боснії та Герцеговини, кілька чеських колективів. А росіяни та єгиптяни не доїхали (кажуть, злякалися повені). Проте самі чехи до стихійного лиха ставляться без особливого трагізму: вважають, що засоби масової інформації надто драматизували ситуацію. До того ж селище Ліптал знаходиться у дуже мальовничій місцевості, у горах, далеко від великих річок.

Фестиваль тривав три дні. Потім гості роз’їхалися. Трохи затрималися тільки ми, мексиканці та японці. Уже без костюмів показували один одному, хто на що здатний. “У вас дуже гарні танці”, – сказав я хлопцю із Мексики. А він заперечив: “Ні, такого, як робите ви, ми не можемо. Ваші українські танці цікавіші”. Як ви гадаєте, з яким почуттям я це слухав?

В Чехії нас буквально носили на руках. В Ліптал ми приїхали вночі: заблукали на території Польщі і спізнилися. Але директор фестиваля, дві наших провідниці та обслуговуючий персонал чекали на нас в кафе. Прийняли з розпростертими обіймами. Нагодували чудовою вечерею, відвезли у гуртожиток, одразу влаштували… Багато разів я чув, як глядачі виражали своє захоплення майстерністю наших хлопців і дівчат, просили сфотографуватися з ними навіть тоді, коли вони були без національних костюмів. І навіть деякі проколи чехи сприймали з розумінням. Одного разу наш танцюрист посковзнувся на слизькій сцені, але так красиво вийшов зі становища, що це сприймалося як якесь особливе “па”. Був і такий випадок: дівчині забули закріпити спідницю. Вона вискочила на сцену, почала виконувати швидкі оберти і раптом… спідниця упала до ніг. Струнка танцюристка лишилася в прозорій нижній спідниці. Вау! Публіка так і ахнула. Слово честі, від захоплення! Бо така фігурка… А дівчина вибігла за куліси, закріпила спідницю й повернулася на сцену.

Чехи охоче спілкувалися з нами англійською. В принципі, можна було порозумітися й українською. Люди, старші 35 років, непогано знають і російську, але розмовляти нею чомусь не хочуть. У мене склалося враження, що до України вони ставляться дуже дружньо, а Росії побоюються.

Після Ліптала ми об’їхали майже всю Чехію, побували ще на двох міжнародних фольклорних фестивалях – “Фронштатські славності” та “Брно-2002”. Ансамбль щодня виступав у різних містах і селах, і в чудових театральних будівлях, і просто на вулицях. У гала-концертах нашим танцюристам завжди виділяли найбільше часу, ставили у кінці програми – як найкращих.

Мене вразило, скільки в Чехії чудових замків. А в навколишніх парках – безліч білочок, чомусь чорних. Чеські села сподобалися мені більше, ніж міста. У містах досить-таки брудно. І дівчата там товсті: мабуть, тому, що часто харчуються в “Макдональдсах”.

А взагалі-то чеська молодь не відрізняється від нашої. Хіба що рівень життя у них вищий. Всі з мобільними телефонами. Але вдягаються не так яскраво, як наші хлопці й особливо дівчата.

Музичні смаки у них такі самі. Мене здивувало, що в Чехії усюди звучало “Тату”. А ще їх молодь дуже шанує народну творчість. Вони пишаються, коли виходять на сцену в народних костюмах.

Спілкувалися ми і на економічні теми. Скажімо, чехи дуже хвалилися своїм вином та взуттям, яке виробляється в їх країні. Втім, молодь п’є не стільки вино, скільки своє вітчизняне пиво. А сигарети у них удвічі дорожчі, ніж у нас.

В Чехії я почувався прекрасно. Свої брати-слов’яни! Приємно, що вони нас знають і з повагою ставляться до нашої країни. Там я зрозумів: не завадило б і нам самим трохи більше себе поважати!

Юрій ВОЛОДЬКОВ,
студент відділення журналістики