Вітаємо з Першотравнем та Днем Перемоги!

Вже п’ятдесят дев’яту мирну весну зустрічаємо ми – з буянням квітучих садів, травневими грозами і святковими салютами. І знову, як і щороку Дев’ятого травня, прийдуть на братські могили, до пам’ятників загиблим, до Вічного вогню і ветерани, і їхні діти та онуки, щоб вклонитися пам’яті тих, хто не повернувся...

Нам не відомо, яка кількість студентів та викладачів Запорізького педінституту брала участь у боях Великої Вітчизняної. Ми не знаємо імен всіх, хто пішов на фронт із інститутської аудиторії і зостався лежати у звільненій ним землі, як і не в змозі перелічити тих, хто в солдатській шинелі сів після війни на студентську лаву. Це тисячі імен, про які ми дізнаємося із книг наказів директора інституту.

А про тих, кому не судилося дочекатися перемоги, розповідають музейні матеріали. Найбільш дорогими для нас є пожовклі аркуші солдатських листів, фронтові бойові листки та фотографії, які десятиліттями берегли рідні загиблих воїнів, а потім передали до музею ЗДУ.

Серед експонатів музею – альбом бойової історії 494-го гвардійського стрілкового полку, оформлений у 1942 році рукою гвардії старшого лейтенанта, кавалера орденів Червоного прапора, Червоної Зірки та медалі “За відвагу” Андрія Івченка.

У 1938 році Андрій закінчив перший курс фізико-математичного факультету Запорізького педінституту, коли його призвали до військової служби, і воював він з фашистами з першого дня війни. Додому, в село Чапаївка Пологівського району, надходили з фронту солдатські листи.

“...Сьогодні, матусю, я отримав Вашого листа. Він прийшов якраз після бою, я відразу ж сів на сніг і прочитав його. Читав і згадував нашу домівку, те ліжечко, на якому я спав, - і так захотілося побувати вдома... Ну, нічого, закінчиться, тоді і будемо спати на м’якій постелі...”

“...Життя моє іде нормально, працюю на старому місці. Багато в мене друзів, дуже хороших, є й наші хлопці. Часто співаємо українських пісень – “Повій, вітре, на Вкраїну”, “Стоїть явір над водою”. Які ж вони гарні, ці пісні, особливо зараз...”

“...Дуже хвилююся за Вас, мамо. Від того часу, як звільнили Пологи, пройшло вже кілька тижнів... Прошу, якнайшвидше повідомте мене про своє здоров’я. Про себе писати нічого не буду, бо про те, що пережито і що, може, ще доведеться пережити, в листі не напишеш. Зостануся живим, тоді й розповім...”

Не судилося Андрієві повернутися додому, обійняти матусю, виспатися на м’яких подушках у рідній хаті. У 1944 році гвардії старший лейтенант Андрій Івченко загинув у бою смертю хоробрих. Було йому 24 роки.

Я вдивляюся у це юне обличчя на фотографії – і мені пригадується Альоша Скворцов із чухраївської “Балади про солдата”. І пригадується мати, яка стоїть посеред польової дороги і чекає на сина. Який вже не повернеться. Ніколи...

Людмила Бочарова, директор музею ЗДУ