Примхи кохання

Раз в хрещенський вечорок

- Ой, дивися, схожий на Юрку!

- На якого Юрку?

- Як на якого?! На того, що поверхом нижче мешкає, у 105-й квартирі. Ну, пригадай, він місяць тому до нашого будинку переїхав!

- Та ні… У Юрки ніс не такий. Й овал обличчя інший…

- Авжеж! Хіба тут можна роздивитися, який овал обличчя і якої форми ніс? Я кажу тобі, що це Юрка. Точно. Ну, в усякому разі, дуже на нього схожий…

У кімнаті непроглядна темрява, тільки на столі горить одна свічка. А ми з Оленкою вдивляємося в тінь від клаптика згорілого паперу і в неясних обрисах шукаємо образ її потенційного “судженого”.

Коли чесно, як ні мружу очі, як ні придивляюся, ніяких силуетів я не спостерігаю. Чи то із зором у мене поганенько, чи то фантазія не така буйна, як в Олени… Все ж вирішила “підіграти”, навіть Юрка приплела. Не знаю, навіщо, але гірше не буде!

Проте хвилин через п’ять, коли Олена уже “впізнала” Юру, я щиро пошкодувала про зроблене. Він же, бідолашний, тепер розгублюватиметься щоразу, як вона мило і зі значенням йому усміхнеться. Поведінка Олени стане для нього тим більшою загадкою, що до цього вона в упор його не помічала.

- Так, взагалі-то схоже на Юрку. Навіть дуже схоже. Диви, і підборіддя як у нього…

Наче вона пам’ятає, яке в нього підборіддя! Коли зараз спитаю, ну, хоча б якого кольору в нього очі – не відповість, розгубиться. Я усміхнулася. Добре, що в кімнаті темно, а Олена надто зайнята, щоб помітити мою реакцію на її слова.

Гадання скінчилося пізно за північ. Я з особливим задоволенням пішла до ліжка, бо мріяла про це останні півтори-дві години… Дзвінок. Ну, кого принесло з самого ранку! Відчиняю двері… Хто ж, як не Оленка!

- Читай! – ледь не вигукнула вона і сунула мені в руку якусь листівку. Щось моя подруга сьогодні дивна: збуджена, очі блищать… Я подивилася на листівку і прочитала підпис: “Юра”. Він вітав її з Різдвом! “Ну, нарешті зважився”, – сонно подумала я.

- Знайшла сьогодні у поштовій скриньці. І як я його раніше не помічала? Не вірила, що щастя живе поруч.

А щастя і справді жило поруч. Олена з Юрою вже три роки разом. А я іноді дивлюся на них і думаю: “Якби не я, цього могло би не бути…”

Вікторія ІВАНОВА,
студентка відділення журналістики