Крила творчості

Люди

Ми продовжу-ємо публікувати уривки з прозо-вого твору пер-шокурсника історичного факультету Кіма Гуленка. Початок – в “ЗУ” №2 від 22 січня 2003 року.

Кім ГУЛЕНКО

- До побачення! – сказав я вчительці англійської мови.

- Good-bye! – усміхнулася вона.

Я кинув на спину портфель і вийшов із класу. До мене підійшов Діма.

- Український зробив? – спитав я у нього.

Діма заперечно хитнув головою.

- Чому?

- Я знайшов її.

- Кого? – здивувався я.

- Лізу, мою кохану.

- Вау! – вигукнув я. – Хто вона? Аристократка? Чи ти її відшукав “ по пошті”?

- Вона бідна, але прекрасна. Такої ніжної та доброї дівчини я не зустрічав.

- Сподіваюся, що ти правий. Як-то кажуть, “любов сліпа”.

- Ні, – заперечив Діма. – В Лізі я упевнений. Вона любить мене так же сильно, як я її. Ми ніколи не розлучимося.

- Добре, – я похлопав його по спині. – Дай боже, щоб ви були щасливі. Але ти повинен нас по-знайомити.

- Вона тобі сподобається, вона композитор… – сказав Діма.

Але тут пролунав дзвінок на урок.

Вони лежали на траві. Діма побачив, як по Лолиному розтріпаному волоссю повзе мураха.

- Не рухайся, – сказав він, – у тебе мураха у волоссі.

Виплутавши мурашку з густих нетрів її блис-кучих локонів, він відпус-тив його на волю.

- Почеши мене, – по-просила Лола.

Діма запустив руку в її пишне волосся. Лоліта задоволено мугикнула і вляглася зручніше:

- Коли я була малень-кою, так робила мама. Потім вона кудись зник-ла, і нікому було мене почесати до сьогодніш-нього дня.

Через кілька хвилин вона повернулася до Ді-ми і, відкинувши прядку волосся зі своїх чорних вій, подивилася йому в очі:

- Розкажи про неї.

- Про кого? – здиву-вався Діма.

- Про твою дівчину. Вона, мабуть, краща за мене, бо ти зберігаєш їй вірність навіть тут, далеко від дому в компанії такої (поглянемо правді в очі!) гарної і сексапільної дівчини, серце якої біля твоїх ніг.

Діма повернувся на спину, помовчав хвилини дві і заговорив, наче звертаючись до неба, яке дивилося на нього тисячею пронизливих очей. - Її звуть Ліза, і вона – найпрекрасніша дівчина на світі. Ми зустрілися випадково, і тиждень, який провели разом, був схожий на сон, на найзаповіт-нішу мрію. Але потім з’явився він. Точніше, він не з’явився, а був зі мною завжди. Мій колишній друг. Його звуть Кім. Я для нього був ідеалом. Він наслідував мене в усьому: в манері говорити, в захопленні футболом, мої друзі були його друзями. Він мені здавався найвідданішою і найнадійнішою людиною. Але коли я зустрів Лізу, Кім захотів і її зробити спільною. Він зустрічався з Лізою потай. Я застав їх разом, побив його і поїхав до Франції, щоб забути її.

Діма завжди прагнув мати чітке пояснення усьо-го, чіткі рамки і закони життя. Все, чого не знав, він додумав сам. У підсумку вийшла класична історія нещасливого кохання. І все це лишень через кілька слів, здуру кинутих Наталкою!

Руки Лізи трохи дрижали. Було помітно, що їй страшно. Вона надягла на голову обруч. І знову все навколо залило м’яке золотаве світло. Руки відчули прохолодний метал каструльки з зіллям. Ліза подивилася на неї. Ні, це була не каструлька, а надзвичайної краси чаша, наповнена напоєм, який смарагдово світився. Чаша торк-нулася губ… Божественного смаку волога! Тепло вихором пронеслося по тілу, голова запаморо-чилася, весь простір навколо, здається, поворух-нувся. Подув вітер. Він ставав все сильнішим і перетворився на ураган. Підхопив Лізу, немов невагому пушинку, поніс крізь час і простір. Очі різало шаленої сили і яскравості світло.

Політ був стрімким і легким. Зі швидкістю думки Лізина душа летіла до своєї мети. Та раптом все припинилося. Ліза з усього маху вдарилася об дубові двері і впала на кам’яну підлогу. Встала, підійшла до двері, натиснула на неї. Вся сила волі зосередилася в одній точці, але двері лише прогнулися. Потрібен ключ, та його не було.

Раптом чиясь рука м’яко обійняла Лізу за плечі, додала сил. Поруч стояв Діма. На ньому були лискучі лати, а на поясі висів меч. Ліза почула ричання, яке не віщувало ворогам нічого хорошого: поруч стояв пес із головою дракона. Він лизнув її руку – сила переповнила Лізу. Гарна молода циганка наблизилася і дала їй золотий ключ від заповітної двері.

Один легкий рух – двері відчинено! Перед Лізою лежало… все. Вона знала все на світі і все вміла. Вона могла створювати всесвіти. Перед нею було все її життя: всі дні, всі спогади, всі люди, всі сни і думки…

- Я хочу бачити! – сказала Ліза тричі, і сильна рука витягла її з глибини свідо-мості. Вона зняла обруч, але світло не зникло. Воно було білим і м’яким. На-вколо поступово проступали неясні обриси предметів. Чулися голоси бли-зьких її серцю лю-дей. Ліза прозріла.

Малюнки Альбрехта ДЮРЕРА