З минулого – в майбутнє

Наближаються до завершення Шевченківські дні в Запорізькому держав-ному університеті. Сьогодні відбудеться конкурс читців і лекція “І.Бунін про Т.Шевченка”. 13 березня – дуже цікавий дискусійний круглий стіл “Творчість Т.Шевченка: сучасний погляд” і Шевченківські читання. А 14 березня – урочисте закриття Днів, до якого готується велика концертна програма. Вже відомі підсумки конкурсу “Шевченко – наш сучасник”. Пропонуємо вашій увазі кращі творчі роботи студентів.

Шевченко – наш сучасник

- Відчуття, розуміння цього притаманне багатьом із нас, – вважає голова журі, завідувач кафедри української літератури, професор В.Ф.ШЕВЧЕНКО. – Але як можемо висловити їх? Можливості свого слова продемонстрували у тематичному творчому конкурсі до 189-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка студенти кількох факультетів нашого університету. Кращими з них визнані твори Фелікса Короткевича, Ірини Кльованик, Ольги Демченко.

Думи, навіяні призабутою піснею

“…Диво дивне сталося на світі” Т.Шевченко, “Сон”

…Гомонить бандура, промовляє, в душу шепоче. Бринять у серці напівзабуті рядки: “Зацвіла в долині червона калина, ніби засміялась дівчина-дитина”… За стіною реве і гуркотить Сучасний Київ, а тут, у Софійському соборі, тихо плескотить сива давнина, оповита напівпрозорим серпанком мелодії. Слова течуть, мов неспішний потік, мов широка ріка, що несе свої води кудись за обрій…

Чому ж воно так? Чому потьмянілі рядки ці скидаються лише на нетривкий спомин із дитинства? І згадуються один за одним інші рядки – грозові, пекучі. Ох, Тарасе Григоровичу, а чи так і змінилися “моголи” ваші? Порвали кайдани – коли поіржавіли вони й самі розсипатися стали. Звільнилася країна – та чи звільнилися діти її?

Гей, річко повновода, поверни назад течію свою, принеси на бурхливих хвилях полум’яну душу співця нашої Батьківщини! Тарасе Григоровичу, я запрошую вас на прогулянку. Станьте на хвилинку нашим сучасником. Пролетімо країною, хай повториться ваш сон!

“Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає”.

Село українське. Оспівана земля. Вже не раби панські ходять тут. Та чи набагато краще живуть тутешні люди? Подивіться на них, Кобзарю! Не мруть вони від голоду, та все ж… Може, віддадуть їм, нарешті, грунти, що хочуть вони обробляти, а поки… Але подивіться: є, Є і тут люди, що живуть по-людськи. Не бояться вони ані праці, ані ініціативи. І колись таких буде більшість!

“Заворушилася пустиня.
Мов із тісною домовини
На той останній страшний суд
Мертвці за правдою встають.
А між ними, запеклими,
В кайдани убраний,
Цар всесвітній!”

Бачите, Тарасе Григоровичу, – вільна Україна! Зійшли квіти, посіяні тим царем, і затремтіли на пелюстках сльози радості… Та й висохли. Бо є у цього царя нащадки, що так само терпнуть за волю. Ув’язнюють їх, вби-вають навіть! Довго ще долею їх буде ця пустеля. Та колись… “За богами – панства, панства

В серебрі та златі”.

Знову перед нами золотоверхий Київ. Не зникли тут пани, і все ще вони у сріблі та златі. Бачите – Верховна Рада перед нами… Ох, не підемо туди, Тарасе Григоровичу. Облуда там панує, і не знаєш уже, кому вірити, а кому – ні. Павутинням заплела стіни будівлі неправда, і не зметуть її ніяк. Може, колись…

“Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали”.

Дивіться, поспішають вулицями тру-дівники. Як живуть вони – краще чи гірше? Що ж, у них зручніші й затиш-ніші оселі. Може, й не багато грошей вони заробляють, але… Ні, все-таки краще живуть вони, та подеколи чомусь здається, що не в ХХІ столітті: то води гарячої нема, то газу, то опалювання… Та все ж колись…

“Неначе з берлоги
Медвідь виліз”…

Так, виліз колись цей “медвідь”, але, здається, знову заснув. А потрібний він, дуже потрібний. Бо є ще кому пити нашу захололу кров. Та приніс він нам уже найголовніше – волю. А далі все в наших руках. І хай допоможе нам Ваше слово гартоване. Не вперше проведе воно нас, батьку, і допоможе пробитися у краще майбуття. Настане те давно жадане “колись”, і тоді…

Обірвалося прядиво звуків. Дощо-вою краплиною впав долі останній і розтікся по землі. Старий кобзар за-кінчив пісню та заговорив із жінкою, що підійшла до нього. Про щось буденне – чи то про ціни, чи то про опалювання. Раптом згадую, що скоро бігти на потяг, а ще так багато треба оглянути… Гуркіт Сучасного Києва заповнив життя. Та ще довго я озиралася на золотавий купол софійської дзвіниці, звідки ди-виться на місто сива бабуня на ймення Давнина, а поруч котила свої води річка Час.

Ольга ДЕМЧЕНКО

Він дивився сумно...

Його пронизливі очі горіли незвичайним, космічним світлом з-під волохатих брів. Вдивлявся у світ з полотна якогось неві-домого художника, вдивлявся у нашу сучас-ність, не розуміючи майже нічого.

Здавалося, що вус у нього поволі руха-ється чи то від нервів, чи то від тяжкого жа-лю. Так, йому було сумно дивитися на нас, сіруватих, темнуватих і навіть чорних душею людей, з’їдених науково-технічною револю-цією, прогресом і “мирним” атомом.

А ми сновигали, ковтаючи на повні груди забруднене повітря, рухалися вперед, мов водяний потік, не звертаючи ніякої уваги на вицвіле полотно. Наші думки були захоплені чимось незвичайним (так, принаймні, здавалося більшості), іноді навіть банальним і збоченим, але аж ніяк не вічним.

Він все дивився, і мені здалося, що майже непомітна сльоза скотилася по його щоці, вкритій зморшками – життєвими борозна-ми. Скотилася – і зникла, мов і не було її.

А люди бігли кудись, поспішали, пере-творюючись на якихось роботів-зомбі без почуттів. І сльози полилися сильніше, але ніхто їх не помічав. Чи, може, то й не сльози, а просто дощ пішов, заливаючи брудом портрет Кобзаря? Так, справді, хіба може плакати портрет? То, значить, справді дощ. А люди тікали, бігли, сховавшись під пара-сольками свого “я”, боялися, щоб дощ не змив з них життєвого бруду, до якого вони так звикли, щоб не виставив напоказ їхні первинні білі душі…

Дощ скінчився, лише останні веселі краплі, виблискуючи на сонці, яке вже показало своє палаюче око з-за хмар, скочувалися по майже розмитому обличчю на портреті. Знову лунав людський сміх, знову ніхто не звернув уваги на змучений портрет-образ. І так стало сумно-сумно за наше сучасне життя, за людей, яких “чимало на землі”, – та тільки душі в них черстві, скам’янілі. Отакі-то думки стали на папері, божевільні, хворі, тяжкі…

Шевченко – наш сучасник? Так, один із тих, про кого забувають у вирі усіляких новітніх технологій, комп’ютеризації і повної амо-ральності. Але ніколи ще генії не зазнавали остаточно забуття, вони живуть вічно, вони – вічні наші сучасники, що співіснують з нами в своїх полум’яних рядках, бо їхня “пісня”, їхня “дума не вмре, не загине…”

Фелікс КОРОТКЕВИЧ