Пожовклі аркуші історії

Після 14 жовтня 1943 року фронт поволі став віддалятися від Запоріжжя. Але війна продовжувалася, а значить, у військовому госпіталі, розташованому в нашому місті, не було вільних ліжок.

В архівах нашого університетського музею зберігся щоденник, якого вела студентка педінституту, відвідуючи поранених в госпіталі. Ми не знаємо її імені, але ж це й не так важливо. Головне, з цих пожовклих аркушів сама історія промовляє до нас.

«21.03.44 р.

Була у шпиталі, у другому відділенні. Пройшла, продивилась три кімнати, познайомилась з пораненими. В кожній кімнаті довго затримувались, розмовляли з бійцями. Всі поранені дуже раді, коли їх відвідують. Просять принести книжки та папір для листів. Я роздала в другій та третій палатах декілька аркушів паперу. Просять також принести патефон. Я теж залишилася дуже задоволеною своїми відвідуваннями. Не можу уявити, як можна не бажати ходити до шпиталю. Там підіймається дух. Заспокоюєш бійців та сама заспокоюєшся, не дивлячись на важкі умови.

Принесли пораненим книжки, олівці, шахи. Бійці зустріли нас радісно, грали в шахи та розмовляли. Прийшла сестра з третьої палати, говорить, що бійці чекають - не дочекаються, коли ми до них зайдемо. Я кажу, що ми обслуговуємо тільки одну палату, але бійці третьої палати забрали нас до себе самі, просили розповісти всі новини про місто і були дуже раді. Всі молоді та веселі.

1.04.44 р.

Розносили книги: декілька з бібліотеки, інші книги – подарунки від студентів. Розносили газету “Правда”. При цьому наші відвідування були дуже радісними. Ми носили з собою патефон. Там вийшла ціла війна. Тяжкопоранені ображаються, що не прийшли спочатку до них, підшефна палата також ображається, як і офіцерська палата.”

5.04.44 р.

Я вже приходжу до шпиталю, як давня знайома. До бійців звикла, та й вони також звикли до своїх шефів і з нетерпінням очікують приходу студентів. Ми жодного разу не ходили до них з пустими руками. Чи патефон приносили, чи книги, чи папір, останнього разу я віднесла в подарунок третій палаті від студентів І курсу фізико-математичного факультету вазон з квітками.

14.04.44 р.

… Розносили папір пораненим для листів. Поранених все менше і менше залишається у шпиталі. У палатах вже тихо та спокійно. Бійці тепер ще більше радіють шефам. Нам дуже важко розлучатися з пораненими: їм так не хочеться залишатися на самоті! Вони завжди із заздрістю дивляться на здорових, адже самі приковані до ліжок.”

24.04.44 р.

… Поранені дуже зраділи нашому приходу. Коли ми завітали до третьої палати, то через хвилин 10 увійшов капітан, щоб провести в палаті лекцію. Бійці засумували, і капітан їх заспокоїв, взявши з нас обіцянку після лекції обов’язково зайти ще.”

Рядки цього щоденника дуже зворушливі, бо ілюструють не тільки післявоєнне студентське життя, але й атмосферу госпіталю. Яким малим задовольнялися люди, що жертвували своєю кров’ю для визволення від фашизму нашого міста, нашої держави, нашої планети.