Тіні забутих предків

Післявоєнні роки видалися тяжкими для викладачів Запорізького педінституту не тільки через те, що довелося відновлювати навчальний процес на руїнах. Талановиті науковці задихалися від засилля комуністичної ідеології, яка накинула їм пута, аби зупинити злет їхньої творчої думки. З тими, хто вибивався з шеренги благонадійних, сталінський режим чинив розправу. Про це свідчать архівні матеріали.

Проте, скупі рядки офіційних документів неспроможні передати той біль і розпач, що супроводжували звільнення улюблених студентами викладачів. Збереглися серед архівних матеріалів спогади про події та людей 40-х років минулого століття визначного запорізького поета Петра Ребра, який у той час був студентом педінституту.

Він добре знав викладача української літератури Іллю Ісаковича Стебуна, котрого в той час журнал “Дніпро” назвав “ватажком космополітичної банди”. А в інституті Ілля Ісакович був однією з найпопулярніших особистостей, відомою своїми глибокими знаннями, своєрідним поглядом на літературу і неабияким ораторським мистецтвом. Послухати його лекції приходили навіть студенти фізико-математичного факультету.

А потрапив Ілля Ісакович до Запоріжжя не за власним бажанням. Вже в тридцятих роках Стебун був провідним українським літератором та талановитим літературознавцем, викладав у Київському університеті, але за свої незалежні переконання був переведений у провінцію. З цього приводу тодішній перший секретар Запорізького обкому КПРС сказав: “Запоріжжя – це місто для заслання”, - маючи на увазі присутність у ЗДПУ такої небажаної для влади людини. А для самого Стебуна трагічним стало не тільки вилучення зі столиці, наукового центру, - опала спричинила трагедію його особистого життя. Дружина Іллі Ісаковича, відома оперна співачка Лариса Руденко, спочатку часто приїздила до Запоріжжя, але ці відвідини не сподобалися певним органам, і їй стали забороняти гастролі в Москві та Ленінграді. Подружжя змушене було офіційно розвестися, щоб не покласти край кар’єрі співачки.

Завідуючий кафедрою української літератури Ф.Т. Забіяка, інвалід війни, досить порядна людина, все ж змушений був у своїх лекціях викривати космополітичні погляди Стебуна. Добре, що Стебун читав курс лекцій з української літератури ХІХ століття, а Забіяка – ХХ ст. Якби було навпаки, то Стебун змушений був би лаяти самого себе. Черговий абсурд нашого минулого! А студентам було начхати на “політику партії”. Аудиторія, де проходили лекції Стебуна, завжди була переповнена. Про це свідчать спогади викладача фізико-математичного факультету Ізраїля Марковича Фішмана, який працював у ЗДПІ з 1949 року. Він сам, до речі, ще в шкільні часи користався журнальними статтями Стебуна, коли писав твори.

Про свої особисті нещастя Ізраїль Маркович також пригадує. Здавалося б, чого боятися викладачеві, що втлумачує студентам математичні формули? Яка у тому може бути ідеологія? Та, як на ту біду, замовила Фішману обласна газета статтю про російського вченого-авіатора Миколу Жуковського. Фішман написав статтю, у якій розповів у тому числі про закордонне відрядження вченого і про те, що згодом той став професором. Ніякого зв’язку між поїздкою за кордон та присвоєнням звання Фішман не вбачав, просто виклав події у хронологічній послідовності. Але знайшлася прозорлива людина – доцент машинобудівного інституту Клюєв, у минулому секретар обкому партії з пропаганди, - яка зуміла роздивитися у такому трактуванні подій ворожі настрої Фішмана і написала донос куди треба. Певно, в тій організації також траплялися розумні люди, бо Фішман відбувся легким переляком.

А іншого разу парторг факультету Богачов звинуватив Ізраїля Марковича у схилянні перед Заходом, що в 1949 році вважалося за смертний гріх. Справа в тому, що викладач говорив студентам, що автором нової геометрії був не російський вчений Лобачевський, а німецький математик Гаус. Секретар партбюро інституту Жовтоніжко створив з цього приводу комісію, яка вимагала у Фішмана показати конспекти лекцій. Як виявилося, викладач конспекту не мав, усі формули тримав у голові, тож доказів його неблагонадійності не знайшлося. Тим ця історія і закінчилася.

Гортаючи пожовклі сторінки архівних матеріалів, роздумую про минуле, про долю людей, яких вже давно немає серед нас, але які стали часткою нашої історії, як славетної, так підчас і ганебної.

Людмила Бочарова,
директор музею ЗДУ