Крила творчості

Чи часто люди пишуть повісті і романи? Погодьтеся, треба мати на серці щось надзвичайно важливе, щоб рука потягнулася до пера. Думається, саме так сталося з першокурсником історичного факультету ЗДУ Кімом Гуленко. Ми друкуємо кілька невеличких уривків з його першого прозового твору, жанр якого автор визначив так: “Сучасний лицарський роман”. Нехай цей твір поки що не зовсім досконалий в літера-турному відношенні. Але на його сторінках відби-вається цілий світ!

Кім Гуленко

Передмова

Я не виношу “Людей” на суд. Але судити мене прошу кожного, бо надто вже цікаво дізнаватися, яке враження на читачів справляє мій роман, про що примушує замислитися і чи примушує замислитися взагалі. Тож судіть мене, але не до кінця – не виносьте вироку… Адже я не письменник і пишу лише тому, що мені подобається писати. З ручкою та зошитом я відпочиваю, а не працюю. Спочатку “Люди” призначалися лише мені, моєму братові, а замовила написати їх моя мама.

Приводом став фільм “Зал очікування”, який я тоді подивився. Це красива романтична історія, трохи схожа на казку, але закінчується вона сумно, підкреслюючи, що життя і казка – різні речі. Таке твердження суперечить моїм поглядам на світ.

Я вирішив створити абсолютно життєву історію, в якій все закінчиться добре і красиво. Ви скажете: “Так не буває в житті”. Але я не погоджуся. Моє власне життя тому приклад.

За великим рахунком, я нічого не вигадував. Мене дійсно оточують такі люди, яких я описав у романі: справжні дами і лицарі. Люди, котрі не забули про такі поняття, як доброта, честь, вірність, справжня чоловіча дружба й істинне кохання. Хоча їм часом складно протистояти життю, та вони разом являють силу, яка здатна змінити і врятувати наш світ. Якби не було поруч зі мною таких людей, навряд чи я написав би свій роман.

Я із задоволенням назву їх. Насамперед, моя родина: бабуся з дідусем, дядя з тіткою, кузина, мама, брат Тоша, моя собака Рона. Моє шкільне оточення, мої кращі друзі: Ольга Іванівна Смольник, Микола Калиниченко, Ілля Кудряшов, Дмитро Дамен, Михайло Бородін, Тарас Рибалко, Андрій Нестеренко, Альона Матюшенко, Ксенія Єрмолаєва, Олена Дорошенко, Тетяна Соловйова, Катя Сінегіна, Дар’я Сайко, Елліна Михайличенко і Надія Павленко. До цього списку можна додати людей, які могли би стати героями роману, хоча з ними я познайомився пізніше: це Вова Віхляєв, Наталка Бєлова і Соня. Довелося зібрати всіх в купу і брати від кожного окремі риси.

Лише Ліза не має до перелічених ніякого відношення, але з нею пов’язана одна таємниця, і відкривати всім я її не стану, а мої нащадки дізнаються про неї з мого щоденника.

Люди

Уривки із сучасного лицарського роману

- Поглянь на Діму, – звернувся я до Сані. – З ним щось не так. Якийсь він похмурий.

- Н-дам-с, двоствольна рогатка, – відповів він, пережовуючи їжу.

- Треба дізнатися, що з ним.

- То підемо поб’ємо його, – Саня витер руки серветкою.

- Що за вираз – “поб’ємо”?

- Ну, якщо одразу не розколеться, то можна пригадати старий добрий “червоний терор”. Я давно хотів на практиці випробувати кілька хороших прийомів розв’язати язик.

- Не дзвени, Саню, – я рушив з-поза столу.

- А за таке можна і дрючком!

- Він у тебе є?

- Не діждетесь! Дрючок, ліхтарик і парасолька завжди зі мною.

Я засміявся:

- Тоді беру свої слова назад. Пішли.

Ми підійшли до Діми з Наталкою. Я нахилився до них і тихо проспівав:

- Вона його цілує… А він їсть пи-ро-ги…

- Кім, ти не можеш без цього?! – сказала Наталка.

- Так, не можу, – погодився. – Дімо, нам треба поговорити.

- Гаразд, пішли до бібліотеки, – сказав Діма.

- До якої бібліотеки? – в’їдливо поцікавився Сашко.

- В нашому домі є бібліотека.

- Так і кажи: до моєї бібліотеки.

- А мені можна з вами? – спитала Наталка.

- Трохи зачекай, ми скоро прийдемо, – пообіцяв я, і ми вийшли. Чьо провела нас обуреним поглядом, а Антон і Наталка – зацікавленими.

- Зараз ми тебе битимемо, – повідомив Сашко, розвалившись у кріслі.

- За що? – здивувався Діма.

- Чує моє серце, ти чимось засмучений, – я сів на диван. – Чи то Наталка тебе “заколивала”, чи то ногу на футболі травмував, чи то мати замучила.

- Ех, маюсь я неробством і безціллям. У футболі я досяг багато чого. А хочеться чогось нового, яскравого, сильного.

- Хліба і видовищ, – посміхнувся Олександр.

- Мені хочеться нових почуттів, – продовжив Діма.

- Ну, і почувай собі на здоров’я, – сказав я, влаштовуючись зручніше, – чого тобі ще треба? Багаті батьки, футбольні успіхи, купа друзів, зрештою, найпрекрасніша дівчина закохана в тебе без пам’яті. Всі умови для того, щоб ви-пробувати весь пакет люд-ських почуттів.

- Кім, ти не розумієш, – Діма нервово постукував пальцями по столу.

- Ні, я розумію! – заперечив я. – Ти просто з жиру бі-сишся. Навколо повно занять, а ти не знаєш, що робити. Треба тобі чогось такого…

- Мені треба кохання, – тихо промовив Діма.

Закінчення в наступному номері “ЗУ”