Що у фондах?

“Ворожий письменник”

Серед матеріалів, які зберігаються у фондах музею ЗДУ, є цікаві документи, що стосуються долі професора М.А.Жовтобрюха. На наше прохання директор музею Людмила БОЧАРОВА прокоментувала уривки з листів яскравого викладача і науковця.

З листа М.А.Жовтобрюха: В Запорізькому педінституті я працював з 1931 по 1937 рік. Викладав українську мову, історію української мови та основи мовознавства.

Коли Поселянин став директором Запорізького педінституту, я вже звільнився з посади викладача і разом з ним не працював. Але я вчився з ним в Дніпропетровському інституті народної освіти на одному курсі. У близьких стосунках ми не були, але враження від нього лишилося дуже хороше. Він був витриманим, вихованим, інтелігентним, розвинутим. Користувався повагою у студентському колі, як і його старший брат, який також вчився з нами. Після закінчення інституту нам з Поселянином жодного разу не довелося зустрітися. Але в 1938 році, коли я вже працю-вав у Київському педінституті, на прохання керівництва цього інституту він надіслав мою характеристику. Як мені пізніше сказали, коли призначали мене деканом філологічного факультету, характеристика була позитивною.

Л.Бочарова: Що це значило для Михайла Андрійовича і що було б, якби характеристику давав попередній директор ЗДПІ Волков, а не Поселянин, можна тільки здогаду-ватися.

Ще в 1933 році харківська газе-та “Безверник” направила свій “артилерійський обстріл” на лекції Жовтобрюха, які він читав для вчителів у Томаківці Дніпропетровської області. Хтось побачив в них “релігійну пропаганду”. Адже Жовтобрюх цитував вірш Лермонтова “Когда волнуется желтеющая нива…” А поет закінчив його сло-вами: “…Я вижу бога”.

З листа М.А.Жовтобрюха Олександру Михайлюті: Страшно сказати, але до арештів ми звикли. Сталіну дуже вірили і було непросто розібратися, що відбу-вається насправді. Так, після розстрілу воєнних в 1937 році ми засумнівалися: в руках маршалів – армія, якби вони були ворогами, їм би дуже просто вдалося здійснити переворот.

Я дуже дружив із Василем Ново-стройним – чудова людина, червоноармієць під час громадянської війни, відданий владі. І ось прибігає вночі дружина: “Василя забрали”.

Незадовго перед тим заарештували декана історичного факультету Козирєва, а ми разом із ним написали книгу про революційний рух на Україні. Рукопис потрапив до категорії опальних.

Це були напружені дні. Коли ме-не попередили, що співробітник НКВД у відділі кадрів ЗДПІ познайомився з моєю справою, я одразу подав заяву про звільнення за власним бажанням.

Мене тільки збиралися “пробирати”, а я вже виїхав у Ленінград, потім у Москву, потім влаштувався в Ніжинський інститут, а там також заарештували директора і заступника. Через кілька днів я поступив на роботу в Київський педінститут.

Л.Бочарова: Проте “дістали” перспективного вченого дуже швидко. Як ви гадаєте, з яким настроєм могла жити і працювати людина у 1938 році після того, як на її адресу з’явилася розгромна стаття в газеті “Коммунист”? “Рецензент” Ігоренко писав про виступ Жовтобрюха в журналі “Мовознавство”: “Почему на страницах журнала находят себе прибежище вражеские националистические писатели типа Жовтобрюха?” З листа М.А.Жовтобрюха: Спробуйте-но жити після таких оцінок в пресі. Але знаєте, який казус? Після статті в “Коммунисте” мене звільнили з роботи. Та скоро редакцію “Коммуниста” заарештували, а мене поновили. З часом я став деканом філологічного факультету.