Розмови у фойє муздрами

Петро Васильович, інженер, 54 роки: Мені дуже сподобалася гра заслуженого артиста України Олексія Заворотнього в ролі Махна. Взагалі досить сильний акторський склад. Але я вважаю, що танці-вставки не завжди виправдані. Та оскільки запорізького глядача не часто балують подібними видовищами, то напишіть, що все блискуче.

Сергій Петрович, капітан міліції, 58 років: Взагалі-то я чекав чогось більш історичного. Сподівався, що дізнаюся щось нове про Махна, його життя і боротьбу за справедливість. Його можна по праву вважати нашим національним героєм! А тут я нічого такого не помітив. Хоча гра акторів в цілому була на хорошому рівні. Сподобалися костюми. На мій погляд, вдало підібрана музика та зроблено освітлення сцени.

Віка, лікар, 32 роки: Чудова гра. У мене просто немає слів! Я нечасто буваю в театрах, тому вистава “Нестор Махно” стала для мене подією, “виходом у світ”. Я дізналася про спектакль від своїх знайомих і вирішила піти подивитися. І не пошкодувала. Сподобалося поєднання історії та сучасності. Тільки ось не зрозуміла значення танців…

Олександр, 42 роки, знавець історії махновської армії: До реальних подій ця вистава не має відношення. До особистості Нестора Івановича – теж. Це погляд на гуляйпільські степи з ущелини між гір. Очима лемка, який “затрембітав” нам нашого Махна.

Вигини постмодерну

У нас у Запоріжжі “Нестор Махно” – найграндіозніший і найдорожчий театральний проект останніх років. Хоча, звісно, достатнє фінансування та широка реклама ще не гарантують високу якість продукту.

Проблема в тому, що розуміння, чим є постмодерновий театр, на сьогодні в нашому місті майже відсутнє. За драматичну основу спектаклю взята історія життя Нестора Махна на тлі революційних подій. На перший план виступають психологічні переживання головного героя, які втілюються у вигляді страшних сюрреалістичних постатей. Саме вони є найбільш видовищним елементом.

Історія розповідається нам немовби “шматками”. Присутні гротескові образи багатьох політичних “зірок” того часу: Петлюри, Троцького, Сталіна, Леніна… Не обійшлося і без кохання. Точніше, без любовного “трикутника: Маруся Нікіфорова – Махно – його дружина Галя.

Музичне оформлення складається зі шматків, які абсолютно не гармоніюють: “Океан Ельзи”, скажімо, змінюється російським шансоном, далі ми вже слухаємо групу “Любе”… Стилістика постмодерна, звичайно, річ гнучка, але не настільки!

Актори, що беруть участь у виставі, грають непогано. Але катарсису їх гра не викликає. Найкращим у постановці, на мій погляд, є оформлення: гарні декорації, світло, костюми.

В цілому вистава справила на мене непогане враження. Так, непогане, але не більше. Головна проблема – абсолютно нудний сюжет. При тому, що спектакль триває більше трьох годин, а це навіть для завзятого театрала є важким випробуванням. Не дивно, що після антракту частина глядачів зникла.

Людмила НЕСТЕРЕНКО

Батько Махно дивиться в вікно…

Катарсису глядачі так і не дочекалися. Хоча… Звідки йому узятися? Хіба те, що відбувалося на підмостках Запорізького музично-драматичного театру здатне зачепити хоч одну струну душі? Сумбур під назвою “Нестор Махно” (спроба створити щось постмодерністське з усіма його вишуканостями) провалилася з тріском, який заглушає овації вдячної, але не пересиченої якісними видовищами публіки.

Звичайно, не кожен може відрізнити подібний маргінальний перфоманс від справжнього театру, який примушує плакати і сміятися, думати і відчувати.

У чому, на мій погляд, причина невдачі “Нестора Махна”? Можливо, у вадах драматичного матеріалу? Чи в сценографії: центр декорації – величезна залізяка, на якій висять то прапори, то люди. Чи в освітленні? Втім, світло, здається було найпрофесійнішим елементом вистави. До художника по світлу претензій немає.

А от акторам так і хотілося гукнути: “Не вірю!” Шкода, що я не Станіславський! Навіть те, що зіграти найлегше (а саме - бордель), було якимось млявим і непереконливим. “Дівиці” виглядали надто вульгарними, а “махновці” не демонстрували ніякого запалу.

А кордебалет, який з’являвся у найневідповідніші моменти? Причому “тріумфальне” підтанцьовування супроводжувалося далеко не ідеальним музичним супроводом.

Прикро… Прагнення режисера Ігоря Бориса самовиразитися, а глядачів – продемонструвати, як чудово вони розуміються на сучасному мистецтві, призвело до створення такого видовища, від якого впадаєш у смуток.

Тетяна БОРИСОВА

Зі знаком “плюс”

Виставі “Нестор Махно” властива двоплановість. Мізансцени ніби накладаються одна на одну. Ми слідкуємо за персонажами на першому плані, а паралельно на другому теж відбувається якесь дійство. Ось тільки оголені частини тіла гарненьких дівчаток-танцюристок ніяк не прив’яжеш до історичного спрямування п’єси.

Актори професійно перевтілювалися в образи і передавали ті риси, які властиві історичним постатям. Глядачі, з якими я спілкувалася після вистави, особливо відмітили заслуженого артиста України Олексія Заворотнього (Махно), народного артиста України Григорія Антоненка (Ленін), актрису Аллу Анзіну (Маруся Нікіфорова)…

У виставі дуже багато символів. Щодо них думки розділилися. Близько 25% глядачів, яких вдалося опитати, схвалюють подібні течії в театральному мистецтві, решта дивиться на них скептично. Але в цілому всі лишилися задоволеними постановкою.

Наталія ПОРТЯННІКОВА

Злочинець чи герой?

Приємно, що навіть в нашому “нетеатральному” місті й у наші непрості часи люди продовжують цікавитися мистецтвом та історією. В цьому я мала нагоду переконатися на виставі “Нестор Махно” в Запорізькому українському музично-драматичному театрі. Хоча її початок затримали майже на 20 хвилин, глядачі терпляче чекали на щось незвичайне і незнане, маючи надію побачити нові факти з життя Махна, новий погляд на його боротьбу за незалежність.

Проте досить скоро публіка усвідомила: ніяких історичних відкриттів і розвитку образу Махна не буде. Драматичний матеріал трагігротеску, на мій погляд, слабкий. У композиції важко виділити зав’язку, розвиток дії, кульмінацію та розв’язку. Хоча, звичайно, поняття “гротеск” допускає поєднання реального з фантастичним, комічного з трагічним, а це ускладнює логічну інтерпретацію обраного матеріалу. Звідси, мабуть, і незрозуміла глядачеві сценографія, і непослідовність розвитку подій, і абсурдні вставки. Недоречними, на мою думку, були танці, які буцімто давали глядачеві час на роздуми між епізодами.

Чи варто після всього сказаного наголошувати, що створити постановку про таку історичну особистість, як Нестор Махно, було зовсім нелегко? А ще важче – адаптувати героя на “прочервоних східно-південних землях”. Наскільки це вдалося? Судити вам.

Ольга СЕМИЛІТ

Музична напруга

Глядач очікує від вистави “Нестор Махно” серйозності та глибокої історичності. Але образ Махна як історичної постаті у ній майже не розвивається. Режисер-постановник Ігор Борис чомусь вирішив орієнтувати дійство на авангардний стиль 80-х років.

Зате композитор Володимир Черненко вдало розробив музичну концепцію постановки. Відчувається його професіоналізм. Музичний супровід відповідає характеру сцен, додає напруги дійству. Музика створює враження яскравості, підсилює емоції глядачів.

Ганна ЗАВГОРОДНЯ