По дорозі до університету

У них не було випускного...

“Сороковые, роковые,
Свинцовые, пороховые…
Война гуляет по России,
А мы такие молодые!”
Давид САМОЙЛОВ

Так вийшло, що збираючи матеріали для музею ЗДУ, я зустрілася з багатьма випускниками українського відділення факультету мови й літератури , які закінчили Запорізький державний педагогічний інститут у 1941 році. Декого вже не було в живих, і я записувала спогади їх дітей. Кілька листів одержала зі Львова, Дніпропетровська, із сіл Запорізької області.

Мені відкрилася захоплююча, яскрава сторінка історії нашого навчального закладу. Ні, ширше – усієї нашої країни! Бо йдеться про тих, хто, вийшовши зі стін інституту, одразу відправився у бій. Одні з них поклали своє життя на фронті, другі повернулися героями, треті чесно працювали в тилу. Вони пережили сталінське лихоліття. Їх дух не вдалося зламати ні холодом, ні голодом, ні важкою працею, ні жорстокими випробуваннями, що, здавалося, були вище людських сил.

…22 червня 1941 року чимало студентів ЗДПІ дивилися денну виставу в театрі імені Заньковецької, який тоді базувався у Запоріжжі (лише після війни його перевели до Львова). Очевидно, то був організований культпохід. Після вистави молоді люди почули оголошення: “Студентам ЗДПІ зібратися біля виходу!” Коли їх привели до гуртожитку, вони дізналися страшну звістку: “Розпочалася війна”. У них немає випускної фотографії. Коли вони закінчували навчатися, війна ішла повним ходом. Останній державний екзамен – педагогіку – складали 26 червня під акомпанемент бомбардування усього Запоріжжя. Їм було не до фотографій і не до випускного балу…

Майже всі хлопці випускного курсу 1941 року пішли захищати Батьківщину. У боях із фашистами загинули Іван Дудниченко, Олексій Рись (льотчик, він згорів у повітрі), Григорій Слюсарчук, Петро Могилевич, Арсен Волошин, Євген Гавва. Цього випуску торкнулися і репресії. Були заарештовані та розстріляні Віктор Андрієвський, Іван Руденко.

Після війни повернулася працювати до ЗДПІ Парасковія Украдіженко (за чоловіком – Донченко). Вона пішла на фронт, коли отримала похоронку на чоловіка. Із серпня 1941 року служила медсестрою. Дійшла до Берліну. Її нагородили медалями “За бойові заслуги”, “За доблесну працю”, “За оборону Кавказу”, “За звільнення Варшави”, “За взяття Берліну” та іншими.

Воював і випускник цього курсу Федір Яловий (пізніше він став директором інституту в Сумах). Про його дружину-однокурсницю Майю Білецьку згадувала їх товаришка по навчанню Надія Малишко: “Наша красуня, артистка, ніжна, як квітка”.

Василь Малюк займався парашутним спортом, воював, залишився без ноги. А Василь Верьовкін, повернувшись із фронту, працював завучем Запорізької школи № 50.

Олександр Зац – за словами однокурсників – “чудесна особа, поет і прозаїк”. Під час війни служив в армії Речі Посполитої, а після неї – викладав у школі.

Незмінним старостою курсу був Іван Мілько – “улюбленець усього курсу, особливо дівчат, згодом – заслужений учитель республіки”.

Багато добрих слів про своїх товаришів по навчанню сказала мені Галина Холодна (за чоловіком – Гребенюк). Між іншим, вона – двоюрідна сестра “зірки” світового кіно Віри Холодної, яка, виявляється, родом із нашої Запорізької області.

Найвідважнішою дівчиною на курсі була Віра Геращенко (її чоловіком став майбутній професор нашого вузу Микола Тараненко). Не кожна насмілиться займатися парашутним спортом! Копія фотографії Віри зберігається в нашому музеї.

А на фото драматичного гуртка – майже всі студенти цього курсу. Вони ставили “Платона Кречета” Корній-чука, “Назара Стодолю” Шевченка та інші відомі п’єси. Гуртком керував ар-тист театру імені Заньковецької. А помічни-ком режисера була студентка Майя Білецька.

Про випускника цього ж курсу Миколу Миколаєнка ми вже розповідали в газеті “Запорізький університет” як про літератора. Він воював, а повернувшись із війни жив у Дніпропетровську, став членом Спілки письменників України. В родині Марченків 60 років зберігалася фотографія, яку недавно вони передали в наш музей. Це знімок Миколаєнка, подарований ним у грудні 1940 року однокурсниці Таїсії Кривій (за чоловіком – Марченко). Микола був закоханий в Таїсію – без взаємності. На звороті знімку читаємо його зворушливі рядки:

“Коли ти схочеш пригадати

Своєї юності любов,

Згадай того, хто вмів кохати,

Але кохання не знайшов.

Над ніжністю мого кохання

Задумайся. А фото це

Хай нагадає в старість ранню

Моє заснурене лице”.

Дуже тепло згадують доньки про своїх батьків Дмитра і Таїсію Марченків. Дмитра після другого курсу Запорізького педінституту направили до військового училища НКВС. Туди набирали хлопців, які добре вчилися та мали хороші фізичні дані. Причому, це робилося в наказовому порядку, згоди ніхто не питав. Дмитра відправили у Львів. Уже було призначено на липень 1941 ро-ку весілля з Таєю. Але війна зруйнувала їх плани.

З перших днів Великої Вітчизняної Дмитро зіткнувся з німцями віч-на-віч. Його воєнні роки були пов’язані зі СМЕРШем. Довгий час наречена нічого не знала про нього. Вона навіть ходила гадати. Гадалка напророчила смерть її молодшому братові-льотчику і довге життя нареченому. Все збулося. Донька розповідає, що кожного разу, коли дивилися фільм “В бой идут одни “старики”, мати ридала. Вона згадувала, як її молодший брат – курсант воєнного льотного училища – приїжджав до неї в студентський гуртожиток, і всі дівчата набивалися в її кімнату, щоб послухати, як чудово він співає.

У січні 1945 року Таїсія одержала фото коханого з однополчанами. На звороті він написав: “Милій Таїньці від Дмитра з фронту Вітчизняної війни. Нехай цей образ мертвий зберігає живу пам’ять про мене”.

Примхливо перехрещувалися фронтові шляхи-доріжки людей, чия доля пов’язана із нашим вузом. Під час війни у 18-й армії (тій самій, де воював Леонід Брежнєв) Дмитро зустрівся з викладачем ЗДПІ Іваном Петровичем Щербаком. А закінчив Марченко воювати в Чехословаччині. Тут він брав участь у затриманні “власівців”.

У листопаді 1946 року Таїсія і Дмитро одружилися. Він працював у Запоріжжі головою обласної колегії адвокатів. Доньки згадують, що всього двічі бачили, як плакав їх батько. Удруге – від інфаркту. А вперше – в 1968 році, коли до нього приїхав його фронтовий побратим Іван.

Він не попередив заздалегідь про свій приїзд. Того вихідного дня батько рибалив на Хортиці. Туди донька і привезла його друга. Ридали не лише побратими, а всі відпочиваючі, що трапилися навколо. Розповідь про цей дивовижний курс Запорізького державного педагогічного інституту хочу закінчити спогадом про їх зустріч. Вони стрілися в 1971-му, через 30 років після того, як закінчили інститут. Які щасливі були побачити одне одного! Згадували свої студентські роки – найпрекрасніші у житті. Згадували і тих, хто не дожив до радісного дня Перемоги, поклав свою голову на найстрашнішій з воєн. Вони любили життя і були безмежно віддані Батьківщині. Таким було все їх покоління.

Людмила БОЧАРОВА,
директор музею ЗДУ