По дорозі до університету

ЗДПІ. 30-ті роки. Як виховували?

Продовження. Початок в №2 від 23 січня 2002 р.

В інституті проводили “добровільно-примусову”, як зараз кажуть, підписку на державну позику: викладачів підписували на місячну зарплату, студентів – не нижче місячної стипендії. Вважалося, що люди (якщо вони не “вороги народу”) повинні з радістю розлучатися із заробленими грошима заради користі держави. Треба сказати, що часто так воно і було: тоді країна жила вірою, що до світлого майбутнього лишилося зовсім трохи і треба тільки піднатужитися та затягнути паски… Результати вражають. Так, під час держпозики четвертого року п’ятирічки з інституту державі надійшло 35 тисяч карбованців.

Студенти ЗДПІ брали участь у збиранні врожаю. Вони традиційно ставали першими помічниками колгоспників і радгоспників, оскільки в знесиленому репресіями і засланнями селі не вистачало дешевих робочих рук.

Міцнів і зв’язок інституту зі школами села Малокатеринівки та Запорізькими СШ №3 і №6. Вуз надавав допомогу школам, а студенти набували корисних для себе знань.

Важко переоцінити виховне значення походів по рідному краю, екскурсій, рейдів, суботників, конкурсів і тому подібних заходів. Так, у грудні 1933 року студенти під час учбової практики не тільки допомагали педколективам, а й накопичували матеріал для збірки “Народна освіта і Дніпробуд”, яку випустили до ІV міської партійної конференції. Це сприяло зміцненню дисципліни, моральному вихованню і розширенню життєвого досвіду.

У вихованні студентів певну роль відігравали інтернаціональні зв’язки вузу. В середині 30-х років виник інтернаціональний клуб, де проводилися “вечори солідарності з трудящими, що борються за своє соціальне і національне визволення”, читалися лекції з питань міжнародного робітничого руху і боротьби з колоніалізмом. Працював він у тісному контакті з так званим МОПРом.

Колектив інституту зі щирим обуренням зустрів звістку про збройне втручання фашистів Німеччини й Італії у справи Іспанської республіки. По факультетах прокотилася хвиля мітингів. Студенти щомісяця відраховували у фонд матерів і дітей Іспанії по кілька процентів від своїх стипендій. У всіх на вустах були крилаті слова комуністки Долорес Ібаррурі: “Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах”.

Студенти ЗДПІ листувалися з політв’язнями Болгарії, Португалії, Австрії й одержували від них відповіді, в яких висловлювалася подяка за підтримку і дружбу.

Змістовною і різноманітною була виховна робота студентського клубу. Його довго очолював студент М.Яловий (в майбутньому директор Сумського педінституту). В клубі дуже часто проводилися заходи до різних дат, вечори художньої самодіяльності.

Закінчення в наступному номері

Іван ПУХА,
доцент;
Поліна БАРАНЕЦЬКА,
студентка філологічного факультету