Його ім’я відоме філологам-русистам усього світу

У попередньому номері ми надрукували першу частину інтерв’ю з вельмишановним Аркадієм Степановичем Бровком, яке він погодився нам дати у зв’язку з п’ятдесятиріччям своєї викладацької та наукової діяльності. Пропонуємо продовження нашої бесіди.

- Мабуть, важко було вибирати між Дніпропетровськом та Запоріжжям?

- Звичайно, важко: шкода було залишати рідну домівку, рідний з дитинства (саме так – по батьку) університет, що дав мені вищу освіту і бажану спеціальність, нарешті, місто, де виріс і прожив понад двадцять років. Але ніколи не виникало в мене жалю те, що прийняв і здійснив добру пораду мого першого ректора в цьому вузі піввіку назад.

- Одним словом, реалізувалася приказка – «де народився, там і знадобився»? - Виходить, так, якщо дійсно знадобився.

- Але ви самі упевнилися в цьому?

- Швидше за все – так, якщо керуватися відомою оціночно-самокритичною формулою «чи задоволений ним ти, вимогливий художник?». Хоча щирими суддями нашого брата-вчителя завжди були і залишаться наші учні. Колись, бувало, в академгрупах практикувалося анонімне анкетування, де, крім інших гострих, наболілих питань, ставилося і те, котре стосувалося думки студента про якість викладання. Чи можна, приміром, зпівставити оцінку однієї або двох відкритих (не буду критися, полакованих для такого випадку) лекцій в рік з тією, що висловлять слухачі за весь прочитаний викладачем курс у десятки годин?! Звичайно, формулювання питань повинні бути продуманими і делікатними, ні в якому разі не принижувати достоїнства «легко сказати... – учителя (!)», так ще й викладача університету... Разом з тим, непомірно висока плата за одержання вищої освіти сама собою вимагає ще більш високого рівня викладання, з неприпустимістю нестаранності, не говорячи вже про халтуру.

- Що ж змусило вас, Аркадію Степановичу, залишити університет, який став для вас рідним, повернути свою роботу у напрямку, висловлюся морфологічно, - минулого часу?

- Саме час і змусив. Коли моєму літературному кумирові, великому художникові російського слова Леоніду Леонову, авторові неперевершеного «Російського лісу», було 77, як мені зараз, він, відповідаючи мені на листа, в якому я виразив щире бажання ще разок зустрітися з ним (наша перша зустріч відбулася в 1960 році), відмітив: «Боюся, що зараз за станом здоров’я я вже не зміг би зустрітися з вами. Видно, глибока правда таїться в народній приказці, що ніщо так не старить людину, як час».

- Тут доречно буде згадати й оптимістичне «мої роки – моє багатство». А це як сприймати?

- Так і сприймати – оптимістично: щире старання підбадьорити людину ніколи не завадить, навпаки - здатне утішити і вдихнути свіжі сили з вічною надією на краще.

- Торкнулися лише однієї цифри року, що минув, а скільки спогадів!

- І це ще не все! Часто мене супроводжували трійки (аж ніяк не в навчанні):

так, у голодному 1933 -му (70 років тому) я пішов у перший клас Дніпропетровської СШ № 33, що навпроти Троїцької церкви; у 1943 був мобілізований у Червону армію (на Кубані, куди ми евакуювалися) і тоді ж у запасному полку удостоївся вищої комсомольської нагороди – Почесної грамоти ЦК ВЛКСМ; про 1953 уже розповів; у 1963 був готовий до захисту докторської по синтаксису, подав матеріали, але... мене випередила постанова українського уряду про заборону прийому до захисту дисертації за сукупністю опублікованих наукових праць, не відзначених державними преміями.

Дуже кривдно було за це нерозділене багатьма явно помилкове рішення. До речі, російські вчені такого не допустили, розуміючи, що затверджені строгими редколегіями друковані в різні роки дослідницькі праці нітрохи не менш (якщо не більш) цінні, ніж зібраний воєдино (зрозуміло, з об’єктивним запізненням) і представлений (на правах рукопису!) фоліант дисертації на ту ж тему. До того ж, я давно зрозумів, що справа не в ученому ступені, а в значимості робіт дослідника, підтвердженої посиланнями на його праці, особливо – відомих авторів. От чому, залишивши за віком активну викладацьку роботу, я не залишаю улюбленої філології: мені ще необхідно виправдати згадування мого імені в міжнародній книзі-довіднику «Хто є хто в сучасній русистиці» (Москва-Хельсінки, 1994. 330с.), підготовленому за завданням ЮНЕСКО Інститутом російської мови Російської академії наук.

- Дякую, Аркадію Степановичу, за інтерв’ю! Прийміть наші добрі побажання здоров’я й успіхів на ниві улюбленої вами науки.

Тамара ХОМЕНКО