У Афганістані фронт був повсюди

У святкові дні Великої Перемоги факультет фізичного виховання щиро вітав зі святом Ларису Потапову, завідувачку заочним відділенням факультету фізичного виховання, доцента кафедри корекційної педагогіки та адаптивного фізичного виховання, яка приймала участь у бойових діях в Афганістані і була нагороджена медалями.

- Ларисо Володимирівно, як доля розпорядилася, що ви опинилися в Афганістані?

- У 1985 році мій чоловік, військовослужбовець, був призначений радником у афганську армію. Дружини радників мали право бути поряд із чоловіками, і я вирішила їхати, хоча у мене на руках були двоє синів, старшому 8 років, молодшому – півтора. Вони залишались під наглядом моєї матері і батька. У грудні 1985 року я вирушила у далекий Афганістан.

- У чому полягала ваша місія?

- Ми з іншими жінками підтримували морально воїнів–інтернаціоналістів, яким було всього по 18-20 років, намагалися створити для них домашній затишок, поздоровляли з днем народження, проводили лекції . Я намагалася сумлінно виконувати обов’язки голови жіночої ради військового містечка.

Важко було переносити втрати близьких друзів і однополчан. Це був лихий час, неможливо передати словами, в якому пеклі ми знаходилися. Вибухи дуже часто лунали і у нашому містечку.

Я сприяла розвиткові афгансько-радянської дружби тим, що вела курси російської мови для афганських військовослужбовців.

- Як склалась доля після таких важких афганських випробувань?

- У 1988 році ми з чоловіком повернулися на Батьківщину. Доля нас привела до міста Запоріжжя. Мій чоловік - військовий комісар Заводського району. Я з 2000 року працюю на факультеті фізичного виховання ЗДУ. Молодші колеги переймають мій досвід військово-патріотичного виховання молоді. Працюю над виданням спогадів про жінок України, які в ту лиху годину були в Афганістані. Маю відповідні плани відносно свого професійного вдосконалення.

Людмила Сущенко, доцент кафедри
фізичної реабілітації