Його ім’я відоме філологам-русистам усього світу

Аркадій Степанович Бровко - це легенда нашого університету. Кажу так не тільки через те, що тридцять років тому для мене, студентки філфаку ЗДПІ, він був кимсь на зразок небожителя. Аркадій Степанович дійсно рідкісна людина - скарбниця мудрості, знавець усіх таємниць російської мови, а ще вишуканий інтелігент, яких зараз, на жаль, так бракує нашому суспільству.

Я зустрілася з колишнім своїм викладачем з нагоди п’ятдесятиріччя від того часу, коли молодий вчений-філолог Аркадій Бровко вперше ступив на запорізьку землю.

Закінчується третій рік третього тисячоліття. Що приніс він вам, Аркадію Степановичу? З однієї газетної статті ми довідалися, що ви відзначили 50-річчя своєї активної участі в роботі місцевої преси. Цікава річниця... Можна розповісти про неї докладніше?

– Цьому сприяв випадок, навіть два. Редакція “Запорізької правди” замовила тодішньому завкафедрою російської мови медінституту В.Н. Туркіну якусь лінгвістичну статтю. Він передоручив її мені, оскільки сам готувався до захисту кандидатської дисертації. Я виконав його прохання, і 7 серпня 1953 року стаття була опублікована, що вселило в мене впевненість у собі.

Майже одночасно стався і другий випадок. Я завжди з великим інтересом читав у “Комсомолці” і “Правді” фейлетони Семена Наріньяні і якось виказав йому свій захват від вибору тематики, від мови і стилю його творінь. На знак подяки він надіслав мені свій збірник “Фейлетони” (М.: Радянський письменник, 1953), що вмістив 39 статей. Як було не поділитися з читачами цією корисною для читання вечорами в колі родини чудо-книгою?! У результаті - у тому ж місяці, 23 числа, і в тій же газеті вийшла моя друга стаття - рецензія на цю книгу, один екземпляр якої відразу ж був відправлений до Москви, авторові. Відтоді не проходило й року, щоб я не відгукувався через запорізьку пресу на значні як у загальному, так і в місцевому масштабі події. Особливо хвилювали мене проблеми історико-літературного, навчально-виховного і культосвітнього напрямків, зокрема культури поводження і мови людей.

Так, глибоко запав мені в душу афоризм Сухомлинського про те, що мовна культура людини це дзеркало її духовної культури, і захотілося допомогти запоріжцям підняти рівень культури їхньої російської й української мови, щоб не користуватися в спілкуванні таким неохайним суржиком із двох мов одночасно. Скільки публічних лекцій (крім основної роботи) було прочитано в місті й області на цю тему, що зацікавила багатьох, - не злічити! Майже вся наша кафедра відчайдушно допомагала мені. Іншу половину цієї акції взяли на себе фахівці української мови нашого педінституту під керівництвом мого незабутнього старшого друга, загального улюбленця і видатного вченого Степана Пилиповича Самійленка.

Якщо не помиляюся, то цей рік став для вас ювілейним ще й за початком викладацької, суспільної і наукової діяльності в Запорізькому педінституті?

- І так, і ні. До штату інституту мене взяли 1 вересня 1955 р., але вперше як викладач я дійсно прийшов в інститут улітку 1953-го. На той час, будучи аспірантом Дніпропетровського держуніверситету, який закінчив на відмінно в 1952-му, я склав усі кандидатські іспити й у такий спосіб заслужив право відгукнутися на прохання однокашника прочитати курс російської мови на заочному відділенні Запорізького інституту.

Щоб залишитися в ньому назавжди...

- Саме так і склалося. На одній з перерв, а заняття проходили в будинку нинішньої студентської поліклініки, мене попросив зайти до нього ректор, Микола Борисович Шакало. Заходжу до кабінету, зрозуміло, непевно, сором’язливо. Через величезний стіл довоєнного виробництва, обтягнутий сукном зеленого кольору, легко встає літня, невисокого зросту приємна людина, посміхається, простягаючи руку, і чистою українською мовою висипає цілу обойму привітних, доброзичливих фраз:

- Нічого не кажіть мені, бо й так бачу ви Бровко, син Степана Миколайовича. Дуже схожі! Ми з ним одночасно вчились у Катеринославському інституті народної освіти. Він на біофаці, а я на історичному. Та й у гуртожитку наші кімнати були поруч. Добре його знаю і поважаю. Більш того, знаю, що й він, і матуся ваша запоріжці: тут пройшло їхнє дитинство і юність, саме тут вони познайомилися, одружились і народили хлопців - близнят. Знаю також із наших з ним частих бесід, що з німцями воювали всі троє і батько, і сини. Усе правильно вам розповів?

- Так, Миколо Борисовичу!

- А тепер моя пропозиція: закінчите аспірантуру, будь ласка - до нас на роботу. Та й Туркін цієї ж думки. Студенти вами задоволені, отже, і ми теж. Порадьтеся з батьками і приїздіть. Ми будемо на вас розраховувати, хоч на це мало шансів: по-перше, чи погодяться батьки, а їх легко зрозуміти; по-друге, напевно, вас намагатимуться залишити в університеті. А по-третє - спокуса, подолати яку можете тільки ви самі: зрозуміло, Дніпропетровськ - це не Запоріжжя, й університет із його кадрами - не педінститут. І все ж таки, я сподіваюсь. Між іншим, у Запоріжжі значно легше отримати квартиру, ніж у Дніпропетровську, що дуже важливо на початку самостійного життя. Пролунав ручний дзвоник на чергову пару. Ми нашвидку обмінялися люб’язностями від зустрічі і, прощаючись, я пообіцяв ректорові повторити наступного літа свій приїзд до заочників, коли в тому буде потреба. І раптом імпульсивно, немов від душі, вирвалося в мене, ймовірно найбільш очікуване Миколою Борисовичем під час бесіди, обнадійливе доповнення до прощальної фрази: “Приїду... можливо, з остаточною відповіддю на ваше ласкаве запрошення...”

- Судячи з усього, бажання ректора збулося?

-Як бачите.

Тамара ХОМЕНКО
Закінчення інтерв’ю - у наступному номері