Професія

ЄВГЕН СОЛОНИНА: півтора роки – суцільна “Суббота-плюс"...

Навесні на філологічному факультеті відбулося дві визначні події. Насамперед, акредитація спеціальності “Журналістика”. А крім того, перший випуск за цією спеціальністю.

Зверніть увагу на такий нюанс: більшість студентів, що у квітні захищали свої дипломні роботи, уже працювали на той момент як журналісти. Світлана Твердохліб – у тижневику “Ваша судьба”, Світлана Познякова – на радіостанції “Юніверс”, Олег Чернов – на телеканалі “Алекс”, Сергій Світличний – у газеті “Улица Заречная”, Наталя Волошко – у прес-службі “АвтоЗАЗ-Деу”…

А Євген СОЛОНИНА – півтора роки штатний кореспондент газети “Суббота-плюс”. І при цьому відмінний студент. Ми попросили Євгена розповісти, як він поєднував роботу з навчанням. - Я збирався одружуватися і розумів, що маю утримувати родину. Став писати в усі газети й одержувати гонорари. Перший місяць заробив 50 гривень. Другий – 170… І раптом до мене звернувся Юрій Василенко (заступник редактора газети “Суббота-плюс”, в якій я чимало друкувався): “Нам потрібен співробітник. Ти зможеш?” Він особисто заніс у кабінет стіл, поставив на нього телефон, відсунув стілець і сказав: “Працюй!” Ми обговорили тільки теми, на які мені слід було писати. З переляку я одразу написав штук 20 матеріалів. В новорічному номері вийшла одна замітка, в наступному – 2… Тоді я ще більше перелякався і написав близько 40 матеріалів. Всі вони вийшли у світ майже одразу. Великий товстий номер газети десь на чверть був заповнений моїми публікаціями! Було важко, бо доводилося одразу робити чотири справи: працювати в газеті, випускати WEB-сторінку ЗДУ, займатися родиною і, нарешті, вчитися. Від роботи над WEB-сторінкою згодом довелося відмовитися.

А найважчим став перехідний період, коли я зрозумів, що пишу лише маленькі замітки, в яких немає ніякого аналізу. Мій перший великий матеріал зайняв аж дві газетних сторінки. З’явилася впевненість у своїх силах.

Не завжди вистачає часу для сім’ї. Бувало, моя дружина Яна (випускниця філологічного факультету), прихопивши диктофон і візочок з дитиною, відправлялася брати інтерв’ю, щоб мене підстрахувати. До речі, візочок нам подарували в редакції, попередивши, що з часом доведеться передати її наступному “редакційному малюкові”. Але я відповів, що збираюся поставити цю справу на потік, тому редакційна коляска не скоро виявиться порожньою…

А вчитися було не так уже й важко, бо часто я відповідав на запитання викладача, спираючися на свою газетну практику. Коли мене просили: “Розкажіть про особливості репортажу”, – я міг не просто викласти теорію, а навести приклад власного щойно опуб-лікованого репортажу. Вважаю, для журналіста дуже корисно поєднувати навчання з практичною роботою в ЗМІ. Хіба що перші два курси можуть бути “теоретичними”. Внесеної до навчальних планів практики замало. Треба писати щодня. Тільки тоді можна чомусь навчитися.

Олена СТАХОВА
наш кор.